Те, що зараз найбільш корумповані структури в Україні не вимагають хабарів, ще нічого не означає. І даішники, і лікарі, і вчителі, і чиновники лишень трішечки притихли й озираються довкола, щоб оцінити обстановку та пристосуватися до нових умов.

 Після адаптації вони знову продовжать поводити себе, як раніше. І не лише тому, що вони так звикли. А ще й тому, що їм і зараз намагаються тицьнути до кишені якусь соточку, хоча вони наче й не вимагають.

 Насправді, ті хто дає хабара так само винен, як і той що хабара вимагає. Щоправда ті, хто зараз добровільно пропонують гроші, скажімо, медсестрам в поліклініці, чи дільничному лікарю вважають свою соточку не хабарем, а подякою.  І оце «треба ж людині віддячити» руйнує всі антикорупційні заходи, бо як же не дати. А якщо хтось дає, то чому б той, кому дають, мав утримуватись від спокуси взяти. Тим більше, що за попередні роки вже звик він до цього приробітку й тепер відчуває щось схоже на ломку. До того ж доводиться відмовляти собі в багатьох речах, до яких звик. І стара схема потроху, зі скрипом, але знову починає працювати.

 І що цікаво, спроби переконати тих хто «віддячує», що цього робити не потрібно,  розбиваються об глуху стіну непорозуміння. Ти намагаєшся донести до них елементарне – ці люди, яким ви «віддячуєте» отримують за свою роботу заробітну плату. Може й не таку велику, як їм би хотілося, але ж і ми не багачі й зарплати в нас теж куці.

 Отак і продовжуємо жити. Одні не бажають здолати в собі звичку «віддячувати» хрусткими купюрами, а інші не можуть побороти в собі спокусу отримувати цю «подяку».

 Бо таки дійсно, щось зруйновано в головах таких людей. І їм все одно, що на Майдані гинули люди й проти, серед іншого, таких «подяк». Бо Київ далеко, та й гинули якісь чужі й незнайомі люди. А власна натура близенько, ось тут, під черепушкою.

  Володимир МУЛИК