...Пригадую день 17 вересня 1939 року. Ми, дітлахи, кидаємо на танки квіти, а солдати регочуть і співають непристойну пісеньку «Дєвушка, дєвушка, как тєбя звать? Какая ти красівая, ѕ твою мать». Отаку культуру принесли «визволителі».

Почалось перевиховання. Дуже часто влаштовували збори, на яких вихваляли радянську владу і «батька» Сталіна. А через кілька тижнів — арешти, переслідування. Мій односелець Степан Мельник мав необережність прочитати в невеликому гурті чоловіків статтю з якоїсь газети, де йшлося про щось негативне в СРСР. Знайшовся підлабузник і доніс. Мельника викликали в сільраду. Ще не дійшов він до сільради, як раптово над’їхала машина, зупинилась, з неї вискочили натреновані молодики, схопили жертву, і чоловіка не стало. А ще через кілька тижнів із села Негівців було вивезено в Сибір сім родин, у тому числі і мого 75-річного діда Шевчука Василя Тимковича, який помер від голоду в Архангельській області.

Не кращими виявились і німецькі окупанти, хоч люди сподівалися, що нарешті Україна буде незалежною. Стало зрозуміло, що незалежність треба здобувати тільки зі зброєю в руках. За короткий час було створено сотні УПА. Добре пригадую, як молоді хлопці готувалися до вступу в ряди повстанців (тоді казали — «в партизанку»): шили наплічники, одяг з домотканого полотна, фарбували його,  займались фізичною підготовкою, вчилися стріляти, розучували патріотичні пісні. Вступали до УПА не з примусу, а за покликом серця. Боролися за самостійну Україну і загинули за неї мої чотири двоюрідні брати: Петро іванович Слюсар, Василь Петрович Нижник, Степан Васильович Кухар і Василь Степанович Тимчишин.

Пішов воювати за вільну Україну, хоч був ще неповнолітнім, і мій старший брат Шевчук Микола Костянтинович (на світлині він — у центрі; ліворуч — двоюрідний брат Володимир Степанович Тимчишин,  про його долю ніхто не знає дотепер (якщо хтось знає — прошу повідомити через редакцію), а третій — юнак із Калуша, прізвище якого не пам’ятаю). Батьки не заперечували, схвалювали його вибір, але дуже переживали. Десь через рік до нас прийшла зв’язкова дівчина і повідомила, що Микола загинув у 
с. Яблунові Галицького району.

Подробиць не знала. Не можу передати словами, яка то була трагедія для нашої сім’ї. А через кілька місяців несподівано прийшов від брата лист із Томська. З’ясувалося, що він потрапив у полон і засуджений на 25 років. Відбував каторгу то в Дудінці, то в Норильську, то в  Красноярську. Повернувся додому з підірваним здоров’ям. Жили якийсь час із батьками у Негівцях. Довго його не прописували. Кадебісти агітували, щоб покаявся в пресі, та Микола різко відмовився. Допомогла дружина Ніна (родом із Красноярська), вона мала рішучий характер, домоглася і роботи в Калуші, і квартири.

ѕНа початку липня цього року брат Микола після важкої хвороби на 88-му році відійшов у інші світи. Вічна йому пам’ятьѕ На похороні, на жаль, я не був, бо, по-перше, живу в Харківській області (а це більше тисячі кілометрів), а по-друге, мені вже 83 роки, теж часто хворію. Телефоном дізнався від родичів, що поховали Миколу в рідному селі Негівцях. Священик із Калуша (не знаю його прізвища) в прощальній промові зворушливо розповів про тернистий життєвий шлях уже колишнього повстанця.

Для мене брат Микола був прикладом у всьому. Це була чесна, порядна і працьовита людина. Під час заслання я весь час листувався з ним. Це стало відомо кадебістам. За мною постійно стежили, бо я — брат бандерівця. Вперше я про це дізнався, коли пішов на службу в армію. Служив у Житомирі. Хто мав середню освіту, того зарахували в однорічну школу, в якій готували офіцерів запасу. Одного разу мене викликав контррозвідник і відкрито заявив: «Ми знаєм, што твой брат бандеровєц, ми тєбя нє наказиваєм, но ти должен нас отблародаріть. Прєдлагаєм сотруднічество. Подумай». У мене кров захолонула в жилах. Але стримався, не спалахнув гнівом. Це повторилось кілька разів. Ночами не міг спати, помарнів. Товариші запитували мене, в чому причина. А я жартував: «Дівчина зрадила». Нарешті мій мучитель процідив крізь зуби: «Не желаєш по-хорошему —  будєм питать». Я не витримав і відрубав: «Якщо я в чомусь винен —  катуйте». Гримнув дверима і вибіг. Думав, що доганятиме, але обійшлося. 

Вдруге таке саме трапилося, коли працював завідувачем навчальної частини у Довговойнилівській СШ у 1984 році. Кадебіст підлещувався: «Ви таку посаду займаєте, діти вчаться у вузах, а радянській владі не віддячуєте. Пропоную співпрацю». Я категорично відмовився. Дав спокій. Про спроби зробити мене «сексотом» тоді нікому не розповідав, навіть дружині й дітям, зробив це вже після проголошення незалежності.
Горджуся своїм братом, що вчив мене бути патріотом, любити рідну землю, дорожити честю і гідністю.