Може це прозвучить дивно, але деякі реалії сьогоднішньої України несподівано вписалися у зміст брутального «постулату» її найзапеклішого сьогоднішнього ворога. Отже, де починається Україна?.. Нещодавно увесь світ мав нагоду почути одну несподівану тезу: «Росія начінаєтся там, гдє живут рускіє». Це могло б трактуватися як щось пафосно-патріотичне і лише символічне, якби виражало тільки чиєсь бажання зберегти десь на чужині свої звичаї, культуру, мову,… чого у цивілізованому світі переважно ніхто

Наступні, шокуючі  увесь світ події, показали, що її автори, діючи за звичкою дуже підступно і так само «топорно», піддалися ілюзії, визнавши бажане за дійсне.

Усвідомлення факту, що сьогоднішня Україна починається не від Збруча на захід, а таки набагато східніше, у російськомовному (!) середовищі, стало несподіванкою, сплутало карти і ускладнило ситуацію. Бліцкріг не вдався і як результат – тисячі убитих з обох боків, міжнародні санкції і ріст напруги та нестабільності у всьому світі.

Присутність не лише за Збручем, а і у російськомовному середовищі України феномену «духу українства», що дехто, розпочинаючи свою неоімперську авантюру, поспішив списати з рахунку, стала неочікуваним твердим каменем на їх шляху. Звичайно, є танки, літаки, «іскандери», дорогий газ і холодна зима… і ще багато іншого, чим можна лякати несподівано неподатливих і впертих «єдінокровних» ще учора  «братьєв», які раптом дуже легко були перейменовані на «укропів-фашистів». Але навіть для найагресивнішого шовініста-маніяка – чи то в студії «Останкіно», чи у Кремлі, чи на естрадній сцені і навіть (!) у Храмі…,  цей неполюбовний спосіб реалізації ново-імперського проекту у сусідній 45-мільйонній країні стає дуже проблематичним.

Не треба бути великим аналітиком, а лише згадати про деякі факти української історії і, що особливо важливо, суху, але вражаючу статистику, щоб зрозуміти чому «старшому брату» десь щось вдається більше, а десь його авантюра зустрічає запеклий спротив. Сотні ешелонів з сотнями тисяч сімей з областей Росії прибули саме на терени Донеччини, Луганщини, Харківщини і заселили села, де лише рік-два перед тим у 1932-33рр. вимерли від організованого Москвою голоду мільйони місцевих українців.

Отже сьогоднішні «успіхи» загарбника на цих теренах, як і політичні уподобання значної частини місцевого населення навіть на останніх виборах не є чимось неочікуваним і незрозумілим – як би там вчені страуси, і рідні українські, і закордонні, не пхали свої голови у пісок демагогії, шукаючи чорного кота там, де його завідомо нема …

Скажімо собі правду: жінка-шпигун у Лугагську, яку арештували СБУ, фотографувала українські БТРи не лише за 300 грн. Понад  80% голосів виборців на Харківщині, відданих за проросійських кандидатів у час, коли російські «гради» спалюють наших хлопців не під Курськом, а на рідній землі, це теж не лише за 2 кг гречки, чи, як примітивно-брехливо намагаються пояснити такий «успіх вчорашніх регіоналів» місцеві політологи – «через розпорошеність під час кампанії демократичних сил…».

Ой, бідні харківські науковці, освітяни, митці…інтелектуальна еліта України! Не змогли зорієнтуватися у ситуаціі, заплуталися у бюлетенях і «ящик» їх зазомбував!..

Що до ящика, то попри визнання факту програшу у інформаційній війні, цей аргумент не слід перебільшувати. Обдурити легко того, хто хоче чути неправду і уникає правди, яка може бути незручною і гіркою. Отже вибір зроблено свідомо, і чим довше хтось буде намагатися цього «не розуміти», чи у Києві, чи у Львові, тим гірше для наших власне українських перспектив. Це сьогоднішня українська реальність, яка є логічним наслідком вище згадуваних подій 1932-33рр. у першу чергу, а шалена антиукраїнська пропаганда останніх років – це лише добриво, яким поливають благодатний грунт.

Якщо ж розставляти крапки над «і» до кінця, а без цього, як показують останні події, таки не обійтись, то війна проти українства розпочалася не після Другого Майдану, а, щонайменше, 360 років тому…Уже найвищий час подивитися на це тверезо, без самообману і з «холодним спокоєм» для того, щоб «гарячі емоції» спрямувати на щось реально-конструктивне у даній складній ситуації.  Тож трата енергії і часу, зациклення лише на констатації фактів важкого минулого і встановленні чиєїсь вини – чи сьогодні, чи  80-літньої, 100, чи 360-літньої давності без тверезого підходу у вирішенні цієї проблеми у сьогоднішніх реаліях – стане емоційним, але безплідним випусканням пари. Про це треба згадувати на державному рівні у відповідні дні року – вішати чорні стрічки, виконувати реквієми, молитись,... але на цьому не зупинятись, бо одних сумних спогадів замало.

Так, це дуже морально-гнітюче – миритися сьогодні з брутальними українофобськими випадами якогось молодика-львівянина у якомусь фейсбуку-твіттері. Але щоб сприймати це спокійніше і бути успішними у протидії цьому злу, треба тверезо і холодно усвідомити – його дідусь, дуже ймовірно, один із 106 «лічного состава» львівської тюрми №1, у червні 1941 р., тікаючи з міста і виконуючи наказ з Москви «по разгрузкє тюрєм»,  за одну ніч розстріляв у камерах тюрми на Лонцького кілька сотень твоїх земляків, (згідно звіту у Москву початкова цифра 924 особи за три доби, а за шість діб «убыло по 1-ой катєгоріі» 7348 ), за що отримав медаль ще у 1941-му, сотню метрів помешкання у центрі Львова, де і проживає сьогодні онучок - у 1944-му, і пільги вже зовсім недавно.

Пам'ять про усе це, усвідомлення цього – це важкі сьогоднішні реалії не лише онуків колишніх жертв, а і онуків колишніх убивць. І ще невідомо хто на сьогодні стає більшою жертвою і у кого гірший сон… Це реалії, від яких не слід тікати, удаючи, що усе, що діється сьогодні в Україні – нізвідки і випадкове. Без правди, нехай і дуже гіркої, успішно іти вперед, долаючи сьогоднішні проблеми, буде важко. Перемогти хворобу, ігноруючи справжній діагноз – неможливо. І все ж, життя продовжується, треба йти далі і робити його кращим.

На мою думку, для успішного руху вперед до цивілізованого світу, альтернативою важких емоційних реакцій у подібних ситуаціях повинно стати бажання не стільки боротьби з тим учорашнім, як прагнення реального якісного наповнення змістом нашої саме сьогоднішньої ідентичності – нашого сьогоднішнього  українства. Це стосується кожного на його конкретному місці – від домогосподарки до наукових, бізнесових чи культурних еліт суспільства. Ця зброя буде більш ефективною вже зараз і працюватиме на успішне майбутнє.

Факт втримання українства  у найширшому його значенні, незалежно від мови спілкування на тих чи інших територіях України, уже сьогодні став дуже показовим і визначальним. Фактично, це сьогодні найголовніший і несподіваний для агресора контраргумент з нашого боку.

Надавши українству високий статус через наповнення його позитивним змістом, вдасться дуже швидко навернути до нього багато «заблудлих овець», які забули, або вже й не хочуть згадувати про своє коріння. 

Набагато легше і престижніше ідентифікувати себе американцем, знаючи, що за тобою найбільша економічна і військова потуга світу, найпрестижніші у світі Гарвардський, Принстонський чи Йєльський університети, які щороку дають людству левову частину Нобелівських Лауреатів. За тобою також знамениті Джуліард чи Кертіс – Музичні школи, Чікагський, Філадельфійський Симфонічні оркестри, Метрополітан-Опера, звичайно ж, Майк Тайсон з Майклом Джорданом і Міхаелем Фелпсом… Але ж усе це не було подароване і не впало з неба на американську землю. Усі найуспішніші держави світу і їх народи, хто більше – хто менше, володіють своєю певною порцією «предметів гордості», які і творять-наповнюють отой зміст їхньої ідентичності.

Чи ми з цього огляду є якимись упослідженими-особливими? Звичайно ж – ні. Та чомусь так складалося, що наші бортнянські і чайковські, вернадські та сікорські, як і крушельницькі та менцинські… знаходили своє більше щастя як не в Росії чи Америці, то в Італії, Австрії або Швеції. Так було 200, 100, 50 років тому, так є і … сьогодні. Якщо передумови для цього колись були закладені у самих принципах існування імперій, включно з останньою, де правили Генсекретарі КП, то передумовою цього сьогодні, у вільній незалежній державі, стало щось інше. Саме це інше є найбільшим лихом України сьогодні.

Корупція у найширшому її розумінні і різноманітті, про що тут саме йдеться, не є чимось лише національно-українським. Це хвороботворна бактерія, що живе у кожному без винятку організмі, будучи одним із способів пристосування для легшого існування у… короткій перспективі.  Це щось, дуже по-людськи, тимчасово спокусливе і… вбивче на довшу перспективу. Це наркотик, вийти з-під залежності якого важко, але щоб вижити – конче необхідно. Саме в умовах найбільших імперій ця мікроба найкраще розвивалася і досягла своєї досконалості що до пристосування і виживання, та у кінцевому рахунку ставала чи не найголовнішим …їх руйнівником. Досвід України у цьому відношенні – трагічно-багатий.     

Беззаперечно, чимало зусиль докладалося протягом більше як 300-літньої «дружби» з північним сусідом для вимивання змісту українства. Зрештою, чогось дивного у цьому нема. Імперія, щоб залишатися імперією, мусіла живитися, плекаючи саме метрополію, пильно стежачи, щоб десь там у якійсь колонії та не накопичилася критична інтелектуально-духовна маса, що несло б «самостійницьку» небезпеку. Але, окрім таких зрозумілих свідомих стратегічних дій, відбувалося ще й спонтанне засвоєння по усій вертикалі, і на вищому, і на побутовому рівні корупційних традицій. Своїм корупційно-імперським досвідом щедро поділилися свого часу і Росія, і Австро-Угорщина.   

«Всяк, хто «не маже», той дуже скрипить, хто не лукавить – той ззаду сидить, всякого рот дере ложка суха, хто ж єсть на світі – щоб був без гріха?». Ці відомі «постулати» ще від Григорія Сковороди вказують на «історичну традицію» проблеми , і, як показує сьогоднішня українська дійсність, це ще велике питання: що на сьогодні для нас має важчі наслідки?

Проголосивши свою незалежну державу, ми можемо повернутися до своїх культурних, побутових, релігійних традицій, мови, відновити і показати світові історичну правду, але зрушити суспільство з мертвої точки у напрямку наукового, культурного, технічного, соціального прогресу, а отже і вистояти у боротьбі нам не вдасться, не знизивши суттєво рівень отого другого важкого «надбання». Так само і наповнення українства солідним позитивним змістом, що надасть йому ваги і поваги у світі, без виконання цієї умови залишиться лише мрією.

Любов до Батьківщини для нормальної здорової людини не є питанням вибору. Але, що не кажіть, вона стає сильнішою і без присмаку жалю та зневіри, коли на щоглі першим підноситься саме твій прапор – і це у широкому розумінні, а не лише про «надважку вагу» на боксерському рингу.

Культурна складова нашої ідентичності у сьогоднішніх важких умовах постала особливо промовистим важливим аргументом українства. Її слабкість зіграла і далі грає на руку нашому ворогові, який не гребує використанням культури, як складової у інформаційно-ідеологічній війні проти нас. Не лише дезінформація світу на рівні «новостєй», а і наша власна низька культурна присутність на різних рівнях і оказіях у цивілізованому світі не сприяє виробленню нашого позитивного обличчя.          

Кожен новий український фільм, що здобуває славу на міжнародних фестивалях, новий літературний твір, що перекладається різними мовами, музичний твір, що потрапляє до репертуару провідних оркестрів і кращих музикантів світу, українські оркестри, оперні трупи і окремі виконавці на перших сценах і радіо-теле-каналах світу... це дуже важливо для нас сьогодні, коли світ, що чує зверхньо-цинічні висловлювання з Москви про «нєудачний проект», міг відчути справжню велич цього народу і користати з його талановитих досягнень.

На жаль, на сьогоднішній день це все поки-що лише мрії. Несерйозним і смішним було б сумніватися у можливості їх здійснення у 45-мільйонній країні з її потенціалом у центрі Європи. Що ж є на заваді такого прориву? На мою думку – це питання на 100% риторичне.

Тома Яворський, Zбруч