Грузинський письменник Заза Бурчуладзе днями надіслав мені коротенький уривок з інтерв'ю, яке він узяв у мене чотири роки тому, наприкінці 2010-го. Це таке своєрідне нагадування про те, як я в ті часи бачив наше відносно недалеке майбутнє. В тому інтерв'ю йшлося передусім про літературу та все, що навколо неї – творчі середовища, мовну реальність, нову українську прозу.

Проте не обійшлося й без політики – "епоха раннього Януковича" не залишала нам шансів якось її проігнорувати.

Одне із запитань (його й наводить нині Заза в листі) звучало так: "Если Россия продолжит сползать в новый ГУЛАГ, как это сейчас происходит, это не сулит ничего хорошего ее соседям. У вас есть прогнозы на этот счет?".

Я відповів, що "прогнозы делать уже поздно – все уже полным ходом реализуется. Я думаю, что во время нашей следующей революции (а я уверен, что у нас неизбежна еще одна революция) вооруженные силы России будут задействованы на украинской территории по полной программе, скорее всего, по просьбе украинского правительства. Русские солдаты и украинские менты будут физически разгонять наших повстанцев. Чем все закончится – не знаю, но совершенно четко вижу саму ситуацию противостояния. Чтобы стать по-настоящему восточноевропейской страной, нам, наверное, необходимо пройти через это".

"Словно вчера это было!" – дивується Заза у своєму нинішньому листі.

Щиро кажучи, я про те інтерв'ю встиг уже й забути. Перечитуючи тепер ту відповідь, я намагаюся відчути, чого в ній більше – реалістичної оцінки єдино або, скажімо, дуже можливого сценарію чи розперезаної письменницької фантазії.

Збулося, думається мені. Звичайно, не на всі сто. Наприклад, те, що "російські солдати й українські мєнти" спільними зусиллями розганятимуть "наших повстанців" реалізувалося не цілком.

Але якби 22 лютого Янукович та присні, передусім тодішні силовики, не повтікали б, а продовжували чіплятися за владу й командувати? Зрештою, всі ті "беркути" та інші "спецназівці", що протягом кількох наступних діб повиринали в Криму, моментально отримуючи російські паспорти, звання і шеврони, – чим не пунктир для втілення саме того сценарію?

Своєю панічною втечею Янукович та бонзи його режиму дещо сплутали чистоту й однозначність сюжетної лінії. Тому тривалого збройного повстання в Україні не трапилося.

Трапилося дещо інше, чого передбачити в такій виразній формі мені не вдалося – російсько-українська війна.

Тобто російські військові вторглися на нашу територію не на запрошення януковичівського уряду – рятувати "законно обрану владу" та "наводити правопорядок" у "дружній державі".

Ні, вони вторглись як справжні агресори. Без оголошення війни, зате з чимось на зразок непрямого її оголошення.

Пам'ятаєте той начебто закон про згоду на використання російських збройних сил за кордоном і – як воно там звучало? – перш усього "на Украине"?

Чому я так ясно бачив цю перспективу вже наприкінці 2010 року? Та, звісно, не тому, що так мені її провістили небесні тіла або наворожила кавова гуща. Просто в усій цій історії, в усій нашій теперішній трагедії є один дуже вирішальний чинник – особа російського президента.

Путін передбачуваний. Але з цим усе не так просто. І ми в Україні, і весь світ цьогоріч зазнали шоку саме від його непередбачуваності.

"Ні, ну аж так далеко він не зайде!" – звучало і досі звучить наївним та безвідповідальним рефреном у багатьох прогнозах.

Путін передбачуваний у тому, що хоче діяти максимально непередбачувано. Якщо б я змальовував його як літературного персонажа, то це був би передусім феноменальний і досконалий нечестивець із амбіціями великого гравця.

Він своєрідний серійний убивця, що на місці кожного злочину залишає свій символічний автограф. Наприклад, він любить гру подій з датами.

Він мислить себе Деміургом і хоче, щоб його демонізували. Політковську йому вбивають на його день народження. Агресію проти Грузії він розпочинає в день відкриття Олімпійських ігор.

"Український уряд" він змушує оголосити про відмову від євроінтеграції на річницю Майдану. (До речі, не за горами чергова така річниця).

Широкомасштабне вторгнення регулярного війська в Україну велить готувати на наш День Незалежності.

Це лише кілька прикладів. Для того, щоб йому протистояти, слід навчитися думати, як він. Це елементарно, Ватсоне.

У віялі можливих його ходів слід вибирати той, який сам він вважає найнепередбачуванішим.

І при цьому слід думати, як він, швидше за нього самого – щоб устигнути зустріти кожен його наступний хід у всеозброєнні. У нашому сьогоднішньому випадку слово "всеозброєння" слід розуміти передусім дослівно: якомога більше зброї.

Головне пам'ятати про таке: він ніколи не відмовиться від поставлених цілей. Про це забудьте. 

Він може лише відкладати й вичікувати. Його неможливо задобрити чи вгомонити. Тільки перемогти.
 

Юрій Андрухович, блог. ТСН