У Ворохті на традиційний пленер зібралися маститі художники. Серед Івано-франківських — Ярема Стецик, Василь Красьоха, Богдан Бринський. Поруч з ними — художники із Миколаєва, Чернігова, Тернополя, Луганщини, Чернівців, Закарпаття, столиці і Львівщини, Запоріжжя і Харкова.

Як і три попередні рази, у такий спосіб майстри пензля долучаються до благодійності.Тут не вперше творять роботи, за котрі вже придбано 70 бронежилетів та ще багато чого необхідного захисникам України.

А починалося все ще до російської агресії. Тоді художники малювали і віддавали свою десятину, аби спільними зусиллями зібрати кошти на відбудову старовинної дерев’яної церкви у Дорі, котра згоріла не без допомоги недобрих людей.
Цього разу десять днів у Ворохті художники з усієї України писали картини, аби вторговані кошти спрямувати на лікування поранених захисників — кожен зі свого регіону. Ідея виникла у волонтерки Наталії Сербин, тому вона приїхала до митців, а вони з радістю віддавали свої полотна й дізнавалися прізвище того воїна зі своєї області, для котрого стають благодійником. Нині волонтери продають картини в Америку та Канаду.

Того дня у переддень завершення пленеру у Ворохті ми застали одночасно три пори року — весну, літо і тимчасове повернення зими, коли раптово сховалося сонце і дощ перейшов у лапатий сніг.

Для художника така пора — просто дарунок неба. Тут вони, кажуть, на кожному кроці мають що малювати і чим надихатися.

Викладач Теребовлянського вищого училища культури художник Микола Шевчук уже вісім місяців возить на фронт допомогу нашим бійцям, а десять днів у Ворохті для нього — це і відпочинок, і водночас праця, що стала звичною для українців — допомагати своїй армії. Розповідає, що волонтерська організація «Теребовлянська вежа» опікується нині 12-ма пораненими. Каже, днями його товариші знову поїхали у Щастя, тому він думками разом із ними.

Дмитро Артим приїхав на пленер із Миколаєва, хоча народився на Тлумаччині в селі Попелеві, там нині живуть його брати і батьки. «Моя творчість пов’язана із пленерами, вона зростає із них — я роблю тут маленькі етюди на картоні і на полотні, а вже в майстерні компоную, переробляю, знайшовши зерно сюжету або цікаву стилістику», — відкриває таємниці своєї творчості випускник Одеського вищого художнього училища ім. Грекова. — Зроблені на пленерах етюди — це мій інформаційний матеріал, я їх не продаю, а пишу із них картини. Я щасливий, що кошти за наші роботи підуть на лікування поранених. Сподіваюся, ми допоможемо їм, бо завдяки хлопцям ми можемо тут творити».

Художник Богдан Ткачик з Тернополя — один із найшанованіших майстрів, «живий класик» — розповідає, що на пленери їздить часто, особливо цікавим для нього є міжнародний пленер на козацькій Хортиці, бо він малює картини на історичну тематику, тому навіть серед гуцульських краєвидів зобразив гурт опришків. Богдан Ткачик вирізняється почерком майстра і особливою гамою кольорів — стримані пастельні барви його полотен нагадують чимось керамічні знахідки трипільських часів. Якесь ледь вловиме нашарування старовини мають навіть щойно завершені його роботи. «Я беру олівець і малюю ескіз, а потім, коли той стан усвідомив добре, на другий день малюю вже з уяви. Тому в оточенні цієї неймовірної природи я все одно малюю своє. Бо в мене така ідея: Господь створив цей світ і його вже ніхто із нас краще не «створить», тому треба робити по-своєму, не треба копіювати. Людина, котра творить, живе повноцінно. Я прагну образ створити — цієї землі, цього краю, цих людей. Бо ті художники, котрі не мають коріння, не стоять міцно на своїй землі, не можуть схвилювати людей», — каже художник і одразу зводить очі до неба, бо звідти по-особливому в ту мить лягло світло.

Любов Сенчук — родом зі Львівщини, та працює у Києві і нині також має багато волонтерських справ. У неї навіть кришка мольберта — у барвах українського прапора.

А великий жовто-блакитний стяг з автографами всіх художників тут називають найкращою картиною. І найважливішою. Бо вже дуже скоро цей стяг хтось із волонтерів повезе нашим хлопцям на схід. Вони також ставитимуть там свої автографи — як вдячність за підтримку, як гордість за свою землю.

Галичина