Тепер цього, мабуть, майже ніхто не пам’ятає, бо ті роки і події завдяки захисним механізмам витіснення якось особливо постиралися і з особистої, і з колективної пам'яті, а історики до них ще не дійшли – надто недавно це було. Але це правда – якихось двадцять років тому у наших краях, на Галичині вирувала справжня громадянська війна. Майже безкровна, хоч трохи крові все ж було – з носа, з розбитого чола, з розсіченої брови, з порізаної руки. Була ще кров, яка залишилась непомітною, переважно крововиливи в мозок, здійснення улюбленого нашого прокляття – шляк би тя трафив.

Війна була – як у стародавні часи – релігійною. Греко-католицька церква спочатку вийшла із підпілля, а потім почала структуруватися. Почався процес відновлення, передачі, переходу і захоплення власності. Православні оборонялися. Парафії і громади навіть у невеликих селах розділялися, воювали, партизанили, шарпалися, уповали до історії, права і справедливості. Дійсно, тепер уже важко згадати всі деталі. Але важливо, що у цій громадянській війні формувалися перші паростки громадянського суспільства.

Релігійна війна була лиш одним, хоч дуже емоційним, виявом загального шоку і хаосу, зумовленого крахом імперії і першою зустріччю з капіталізмом, демократією, народовладдям, правами людини, приватною власністю, підприємницькою ініціативою і таким іншим. Час дикого нагромадження первинного капіталу, час безвладдя і виживання, час плекання нових ідеалів і нової моралі. Все – від початку. Незважаючи на то, що державні структури були цілковито безпорадними і неефективними, а, може, якраз тому, суспільство вчилося і намагалося самоорганізуватися.  

Дивно тепер про це говорити, але важливу роль у цьому відіграла так звана організована злочинність. Звичайно, що наводити якийсь порядок можна різними методами, але насправді всі вони є відносно жорстокими і відносно справедливими.

В кожному разі у наших краях близькою до парадержавної монополії було одне дуже цікаве угрупування. Порядні і щирі люди, які нагадували давніх опришків. Почавши із вигідних їм операцій, вони невдовзі перейнялися ідеєю ладу, справедливості і добробуту цивільного населення, своїх краян. Як колись Довбуш (про це їхні лідери самі говорили) почав від себе, а наприкінці пробував стати добрим правителем свого народу.

Тодішні наші хлопці на диво багато зрозуміли. Вони намагалися підкорегувати приватизацію так, щоби не дати життя червоним – колишнім комуністам, комсомольцям, директорам і каґебістам. Вони всіляко сприяли розвиткові дрібного бізнесу, даючи можливість стати на ноги, щоб потім організувати нормальну податкову систему, а не тупо грабувати ініціативних людей. Вони дбали про те, щоби хулігани, забіяки і скандалісти не мали де розвернутися у публічному просторі міста. До того ж були твердими націоналістами, кість від кості свого народу, і поборниками децентралізації. Не кажучи вже про родинні цінності, здоровий спосіб життя, повагу до старших, недоторканість немічних та інші чесноти.

Крім усього іншого доброчинства, вони включилися у громадянську релігійну війну. Бо війна війною. Мусять бути якісь ефективні засоби впливу. У ситуації, коли ні органи влади, ні юриспруденція не могли вирішити очевидних несправедливостей, опришки – віддані нововідродженій греко-католицькій церкві – у багатьох випадках зуміли переконати войовничих православних зважати на гідність, права і потреби протилежної сторони.

А ще вони не уникали сповіді. Сповідалися часто, але перед Великоднем особливо урочисто – всі разом приходили до церкви і ставали в чергу. Страшно грішать наші люди, але й покаятися щиро вміють. Так казав про них один духівник.

Згадуючи ті часи, тих людей, яких невдовзі витіснили інші покоління прискореного історичного розвитку, я думаю про те, наскільки простою мала бути їхня сповідь. Як добре сповідатися, коли маєш що розповісти точно і лаконічно – зломив ребра, не бив, але сильно настрашив, розгнівався і ударив, забрав або примусив віддати – коли каєшся в цьому, бо справді визнаєш, що то зле, то гріх, коли щиро хочеш, щоби більше такого ніколи не доводилося робити.

Тепер все змінилося. Теперішні грішники нікому ребер не ламають. Тож і гріхом це назвати важко. Все не так просто. Навіть не знати, у чому сповідатися. До того ж гордість, захланність, хіть, заздрість, обжерливість, гнів і лінивство офіційно стали не тільки невід'ємними правами особи, не тільки стратегією культу самореалізації, але й запорукою науковообгрунтованого успіху і загальної поваги. Все чисто.

Збруч