Пропоновані читачеві історії і характери, особливо молодому, можуть видатися наче зовсім з іншої епохи, геть відмінної від сьогодення. Однак ці історії, як і ці характери, були прикметними для зовсім недавнього часу, середини минулого століття. Уточню лише, що почерпнуті вони зі свіжої збірки нарисів братів Ярослава і Петра Кобилянських “Гортаючи книгу життя”, багатющий матеріал для якої дало авторам їхнє рідне село Раківчик, що під Коломиєю.

“Мамо, ви бачили?..”
“Я бачив Григорія Вишиванюка тільки один раз, – згадує в щойно виданій книжці Ярослав Кобилянський, – у далеких тридцятих роках минулого сторіччя. Бачив його не більше півхвилини, чув сказане ним одне речення. А запам’ятав на все життя”.
Однак перш ніж розповісти про це короткотривале побачення, – бодай кілька слів про самого Григорія Вишиванюка. Один з небагатьох у Раківчику заможних господарів, він обробляв понад 20 гектарів ріллі, мав добрий шмат промислового лісу, сіножаті, сад, коней, корів… Тобто за визначенням комуністів – типовий куркуль, а за визначенням сьогоднішніх чиновників – підприємлива людина. Підприємницька жилка проявлялася в Гриця хоча б у той спосіб, що міг чоловік удосвіта поїхати на базар до Отинії, накупити там якомога дешевше поросят і ще до полудня вигідно спродати їх на коломийській торговиці. Або міг швидко переорієнтуватися з вирощування жита, центнер якого був на 2-3 злоті дешевший від пшениці, на ту ж пшеницю.
Саме на стиглі сливки в саду цього Вишиванюка й спокусився був малий Славко. Оскільки сливки росли високо й за огорожею, підговорив хлопчина свого товариша, щоб вилізти тому на плечі. Лише виліз – аж тут з-за дерева плечистий господар міряє його суворим поглядом. Славко моментально зістрибує на землю й заклякає зі страху під парканом. І що ж він чує? “Мамо, – здивовано гукає Григорій Вишиванюк дружині, – Ви бачили, якийсь волоцюга добирався до сливок!”.
Минуло відтоді понад 70 років, а Ярослав Іванович і досі добре пам’ятає оте “мамо” і “Ви”. Він тоді вперше і востаннє в житті чув, щоб хтось із чоловіків звертався до своєї дружини так незвично, так шанобливо.

Маріїна помста
Молоде подружжя Бабійчуків, Павло і Марія, загинуло практично одного й того ж дня 1944-го. Випала їм майже містична, але разом з тим і героїчна смерть.
Павло, керівник місцевого загону Самооборони, заарештував якось приблудного ковпаківця з азіатською зовнішністю, який поселився у віддаленій від села хатині. Ковпаківець признався, що має завдання збирати відомості про націоналістичний рух. Проте здати заарештованого, як планував, сотні Спартана, не вдалося – той, скориставшись недосвідченістю активіста Самооборони, втік.
За деякий час більшовицьке військо остаточно прогнало з Раківчика мадярів і в село прибув каральний загін. Беззбройного Павла оточили в урочищі Убучі. Зв’язали руки, один кінець мотузки прив’язали до коня. Кінь то йшов тихою ступою, то біг, тоді бігти вимушений був і Павло. Падав, його били нагайками й змушували знову бігти. Потім роздягли, катували, вимагали, щоб видав спільників. Павло мовчав. До нього підійшов той самий, з азіатським обличчям. “Ти не зумів мене повісити, – єхидно глянув в очі, – а я тебе зумію”. І тут же підтвердив сказане ділом.
Марія вже здогадувалась, що чекає Павла. Витягла вдома зі сховку гранату й примостила в кишені. На центральній дорозі побачила автомашину з солдатами і, не вагаючись, вкинула гранату в кузов. “Це вам, нелюди, за Павла”, – прошепотіла ледь чутно.
Граната не розірвалась, хтось із метикуватих солдатів кинув її назад, на землю. Офіцер, що сидів у кабіні, відчинив дверцята й двічі вистрелив у Марію. Що вона подумала в останню мить? Що носить під серцем дитину, яку вони з Павлом так чекали? Можливо…

Від посади голови сільради відмовився
Навесні 1945-го головою сільради в Раківчику був Василь Березовський. Недільного ранку його несподівано викликали до сільради – приїхав начальник Коршівського райвідділу МГБ майор Карабаєв. Розпитував, хто в селі підтримує бандерівців, зокрема хто саме з селян віддав нещодавно сотні Спартана корову. І зобов’язав Березовського назвати за тиждень прізвище власника корови.
На зворотному шляху, в лісі, на Карабаєва з солдатами напали партизани. Загинули всі, навіть коні. Березовського запідозрили в тому, начебто він зумисне викликав емгебіста до Раківчика, в приготовлену пастку. Бо чому це, мовляв, той приїхав у село не робочого дня, а в неділю? Чому прізвище голови сільради кілька разів значиться в записнику майора?
Коротше, довелося сісти Березовському, як він не відпирався від необґрунтованих звинувачень, у коршівську тюрму. А буквально за кілька днів по тому зчинилася посеред ночі стрілянина – на райцентр напала сотня Спартана. Міліціонери повтікали, партизани легко розбили двері капезе й визволили в’язнів.
Голова з Раківчика виявився єдиний, хто нікуди не тікав. Наступного дня він преспокійно сидів на порозі приміщення міліції й грівся на сонечку. Начальник райвідділу МДБ спитав його, чому не побіг разом з усіма. “А нащо тікати? – стенув плечима Березовський. – Ви ж усе одно заарештуєте вдруге”.
Проти такої залізної логіки навіть начальник МДБ не мав що заперечити, і він відпустив дисциплінованого арештанта додому. Але той уже достатньо наївся гіркого сільрадівського хліба. Невдовзі Березовський написав на ім’я голови райвиконкому заяву з категоричним проханням звільнити його з посади голови сільської ради.

Комуністи панахид не потребують
Як і всі греко-католицькі священики, що не схотіли перейти в православ’я, о. Василь Бабинюк відбув свій термін у сталінських канцтаборах. Не останню роль тут зіграло те, що колишній січовий стрілець, мавши парафію в с. Дебеславцях Коломийського району, різко виступив проти місцевих комуністів, які дозволили собі назвати синьо-жовтий прапор шматою.
1957-го, після відбуття довголітнього терміну, о. Бабинюк приїхав у рідний Раківчик з пропозицією, яку виклав у сільській раді голові Іванові Микитюку й директорові школи Ярославові Кобилянському. Суть пропозиції зводилася до того, щоб відправити на братській могилі, де поховані радянські солдати, панахиду. Причому відправити 9 травня, в День перемоги. Нехай би зібралася громада, влада і віддали полеглим ту шану, що її заслуговують християни.
Наступного ж дня, за словами Я. Кобилянського, він вирушив у райцентр. Залагодивши свої освітянські справи, зайшов до заступника голови райвиконкому й виклав тому ідею стосовно панахиди. Заступник, оскільки ідея суперечила марксистсько-ленінському вченню, пообіцяв переговорити з головою райвиконкому.
Голова, ясна річ, заборонив і думати про всякі там панахиди. Так що як приїхав зі Станіслава в рідне село о. Бабинюк, так і повернувся назад ні з чим.
Покохала підпільниця грузинського князя
Свій термін зв’язкова УПА Марія Семенюк відбувала в холоднющому північному Норильську, опускаючись щодня на 700 метрів під землю і даючи країні впродовж 12 годин “угольок”. В’язні настільки знесились, що вдалися до бунту. Роззброїли охорону, повалили огорожу між чоловічим і жіночим таборами…
На уламках цієї огорожі й познайомилася, власне, Марія з грузинським хлопцем Віталієм Бакрадзе. Нащадком, як він запевняв, князівського роду. Віталій теж сидів за політичною статтею, жахлива провина його полягала в тому, що потрапив під Смоленськом в оточення. Сподобались одне одному, з часом і донечка Галя народилася. Втрьох вони й приїхали 1955-го на проживання до Раківчика.
Сільська влада зустріла молодят без хліба-солі, без палких обіймів. І прописувати не хотіли, і радили вибиратися на Донбас. А Віталій не те що місцеву говірку – російську знав абияк. Не дивно, що зрадів, коли отримав з дому лист, в якому батько вимагав повернутися в Грузію.
Але Марії з маленькою Галею на руках їхати з чоловіком аж ніяк не випадало, не було на кого залишити стареньких батьків. Домовились, що Віталій поїде сам, а тоді повернеться за ними.
Він і повертався, причому не раз. Допомагав матеріально, просив Марію зважитись і їхати все-таки з ним. Та перемагав обов’язок перед старенькими батьками, і жінка залишалась удома. Їй пропонували начебто працювати в колгоспній бухгалтерії, однак Марія й далі ходила в ланку. Галя стала вчителькою, в 1990-х виїхала на заробітки за кордон, так що чотирма внучками заопікувалася бабуся. Інколи вона, колишня підпільниця й політв’язень, приходила до місцевої школи, розповідала дітям про те, що пережила, навіть співала разом з близнятами Олею й Ірою.

Перший учений
Мало кому вдається поєднати такі несумісні, здавалося б, заняття, як музика і біологія. А Василеві Данищуку вдалося. Ще 16-річним він створив у Раківчику з учнів “Рідної школи” хор, два роки вчився до війни у Вищому музичному інституті ім. Лисенка у Львові. Потім життя склалося так, що вступив у сільгосптехнікум у сусідньому селі Лісній Слобідці, закінчив його 1941-го.
Уже 1945-го фронтовик Данищук стає першокурсником біологічного факультету Чернівецького держуніверситету. Вчителюючи після університету в Тишківській СШ Городенківського району, береться за наукову дисертацію на тему “Вплив позакореневого підживлення мікроелементами та іншими речовинами на ріст і розвиток кукурудзи”. Тишківські ґазди, бувало, підсміювались з учителя в кулак: буде він тут нас учити кукурудзу вирощувати… Та коли на власні очі побачили на пришкільній ділянці по 2-3 здорові великі качани на кожному стеблі, змінили думку про вчителя.
Однак захистити дисертацію, напхану, як годилося, цитатами Микити Хрущова, не вдалося. Агітатора “королеви полів” з високого крісла потурили, і вчителеві довелося переробляти дисертацію. Кандидатську він захистив аж 1968-го, ставши таким чином першим у Раківчику науковцем. Працював на Чернівецькій дослідній станції, викладав в університеті.
Але й з музикою, співами кандидат наук не розлучався. 1981-го, коли громадськість Раківчика відзначала в Будинку культури 80-і роковини хору, прибув у село й Василь Данищук. Коли хор під орудою Миколи Кобилянського вже трохи притомився, Данищук згадав, як-то кажуть, молодість і вийшов на сцену. Як запевняють ті, хто чув “Прощай, славо!” Миколи Леонтовича під диригуванням гостя з Чернівців, це були незабутні хвилини.
Та це був разом з тим і останній публічний виступ науковця і диригента на раківчицькій сцені.

Де ви, парцелянти?
Щоб мати уявлення про рівень добробуту раківчицьких людей у 1930-х роках, достатньо сказати, що в селі тоді 4-6 гектарів землі мало якихось десять господарів. Селяни-українці здебільшого були малоземельні, на відміну від польських осадників, яких лише на території Коломийщини налічувалося добрих 5 тисяч і в яких українець не мав права купити землю.
Як виходив народ зі скрутного становища? Рятувався парцеляцією, тобто переселенням на заліснені масиви. Так, одним з перших перебрався на постійне проживання на хутір посеред коршівського лісу, названий Абісинією, Михайло Петришак. Потім на парцеляцію до с. Старого Гвіздця переїхали родини Жолобчуків, однак не прижилися там. А ось у хуторі Діброва, що неподалік с. Турки, раківчицькі прижилися. На парцеляцію зважився навіть Петро Дутчак, що мав у Раківчику добротні будівлі, ініціював будівництво читальні. Мав лише в селі замало землі…
Хутір Діброва виник 1935 року, на місці дубового лісу. Парцелянти проживали на перших порах у колибах, викорчовували на купленій парцелі пні, обкопували нове поле рівчаками. До війни тут зібралося понад 20 родин, після війни прибули ще примусово переселені з Лемківщини. Земля родила непогано, гріх було нарікати.
У 1950-х, коли вийшла постанова про ліквідацію хуторів, більшість парцелянтів перебралися жити до Турки. Лише старий самотній дуб, що росте при в’їзді в Діброву, нагадує нині про колишніх парцелянтів.
А в самому Раківчику про них нагадують нині хіба добрих 500 гектарів продренованої колишньою державою землі, яких немає кому обробляти. Як залишилися з розпадом колгоспу, так і заростають бур’янами. Невже чекають на той час, коли земля знову, як колись, стане товаром і її можна буде продавати й купувати?