Днями вийшли друком три альбоми пісень на слова Степана Пушика з передмовою професора Ганни Карась — «Треба йти до осені», «Зелені човни» і «Дзвони надій». Власне, кожна з-понад 200 його пісень має свою історію. Степан Пушик пригадує, що він змалку наче купався в піснях, бо співали його мама і бабуся.  В їхньому селі композитор Денис Січинський заснував один з перших хорів у нашому краї. А ще письменник Степан Пушик переконаний, що саме пісні і їхня невщухаюча популярність вберегли його від переслідування. І одразу розповідає історію про «самвидав» під вуликом із бджолами.

— До мене в армію приїхала одна із моїх пасій і привезла «самвидав», котрий їй дали Валентин Мороз та іван Гончар, тесть Ніни Матвієнко. А вона була на семінарі молодих літераторів у Ірпіні. Я тоді вже багато друкувався і в Москві кілька разів дуже добре виступив — у Сокольниках, в парку Горького. Тобто вже був відомий. Я де міг подумати, що один наш хлопець із Кут — «стукач», а ще «жучки» в казармі були, думаю. Бо служив я на ракетній базі — «совсєкрєтно»: колючі дроти в три ряди. Мабуть, і за дівчиною моєю теж стежили. Той «самвидав» я залишив у себе. А тут почали шукати. Я пішов до товариша, що працював у теплиці, — він був з Текучої Косівського району. Там ми з Василем сховали «самвидав» під вуликом із бджолами, бо тоді не було ще самозапилювальних огірків,  то для того в теплиці тримали бджіл. «Самвидав» на цигарковому папері вклали у банку з-під індійської кави і зарили у торф. Товариш сказав якось перед тим, що ніколи не стане студентом, бо не напише твору російською мовою, то я за нього написав, щоб він вступив. Так він став студентом Тімірязєвської академії, — розповідає Степан Григорович. — А я вступив до літературного, хоча він мені би був і не світив. Бо ті «хлопці» вийшли на слід «самвидаву». Я все чекав і думав, коли мене візьмуть. і моя книжка вже була на підході. Я дуже переживав, щоб вона вийшла. На щастя, «самвидаву» не знайшли. і перша моя книжка вийшла... 
Степан Пушик дарує мені три  альбоми з піснями, і  ми довго розмовляємо, точніше, я слухаю спогади про далекі літа:
— іду якось із наряду вночі, ледве ноги мене несутьѕ Прийшов у казарму, заснув й аж раптом чую уві сні: «Хахол, паднімайся, Гнатюк тваю пєсню пайотѕ» і бачу — відкриття декади  української літератури і мистецтва, весь уряд сидить, а на завершення — пісня Дмитра Гнатюка, котрий у свої 38 років співав, як Бог. і чую: «Стіхі  салдата савєтской армії Стєпана Пушикаѕ Музика Алєксандра Білаша. «Яблунєвая осєнь».
...Такі моменти, коли пісня миттєво ставала популярною і її «крутили» тричі на день по радіо, рятувала поета від прискіпливо недремного ока «органів» і робила наче недоторканним. Гнатюк в одному інтерв’ю сказав, що улюбленими його піснями є «Два кольори» і  «Треба йти до осені». Відомо, що за пісню «Два кольори» в її авторів виникли проблеми, бо Дмитро Павличко не сказав Олександру Білашу, що два кольори — це кольори бандерівського прапора. У цьому випадку, аби врятувати від переслідувань і реального терміну за український націоналізм авторів пісні, теж вдалися до безпрограшного методу — розкрутити пісню на телебаченні, відшукати нові конотації й запустити їх в тираж. Так почали пояснювати «два кольори» кольорами прапора Паризької комуни, приплели туди і Яна Гусаѕ  Але між двома метрами слова і пісні — Павличком і Білашем — пробігла тінь. Степан Пушик розповідає, що, може, тому в Білаша пісня на його слова народилася миттєво. Композитор навіть, подейкують, відмовився іти грати в більярд у Спілці письменників, а сів творити нову пісню про Карпати.
Окремими виданнями твори на слова Шевченківського лауреата Степана Пушика виходили ще далекого 1985 року в потужній серії видавництва «Музична Україна» «Вокальні твори на слова українських поетів». Там було вміщено всього 15 найкращих. А писали пісні на слова 
С. Пушика легендарні Анатолій Кос-Анатольський і Володимир івасюк, видатні Олександр Білаш, Анатолій Пашкевич, Борис Буєвський і Мар’ян Гаденко, прикарпатські композитори — Михайло Магдій, Василь Їжак, Богдан Юрків, Зоя Слободян, Богдан Шиптур, Остап Гавриш, Тарас Пушик, Євген Бондаренко, Володимир Парфенюк.
Солоспіви та пісні на слова Степана Пушика ввійшли до репертуару відомих співаків України і нашого краю — Анатолія Мокренка, Мар’яна Гаденка, подружжя Білоножків, Михайла Кривеня, Володимира Піруса, ігоря Кушплера.
 Дмитро Гнатюк виконував «Треба йти до осені», «Любисток» і «Над горою місяць повен», Софія Ротару — «Де Дністра швидка течія» і «Я ще не все тобі сказав» на музику івасюка, Віктор Шпортько — «Я ще не все тобі сказав», Михайло Сливоцький — «Карпатську ніч». Всі ми знаємо і любимо «Файні люди», «Козак гуляє», «Пісню про матір», «А яблука падають». На жаль, нині вони рідко звучать...
Хорові твори на слова Степана Пушика, зібрані у книжці «Дзвони надій», є в репертуарі колективу, що є гордістю Прикарпаття та України, — Національного ансамблю пісні і танцю «Гуцулія»,  а також муніципального камерного хору «Галицькі передзвони», Студентського хору інституту мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника, вокальних колективів «Явір», «Кобза», «Ватра», «Мрія», «Смерічка», «Росинка», численних аматорських хорів і колективів Австралії, Естонії, Молдови і Канади.  
А ще Степан Пушик написав слова на музику чоловічого гуцульського танцю «Аркан».
«Я зі шкільної парти записував фольклор, особливо пісні. Але коли вчився у технікумі, в мене вкрали п’ять томів. А от коли я вступив у технікум в 1961 році, ми з Юрком Канакою написали мою першу пісню «Знов весна весела в Станіславі». Я мав 17. Другу пісню я написав, коли наш технікум перевели до Тлумача. Була в мене дівчина. Я поїхав на практику, до неї почав залицятися інший, молодший. Так народилася пісня «Півонії», — розповідає Степан Пушик.
З особливим щемом у голосі згадує Степан Григорович івасюка. Каже, міг би більше пісень із Володею написатиѕ
Леся ТУГАЙ.