...Була Сиропусна неділя перед Великим Постом. Отець Тарас стояв на колінах у храмі Святої Параскевії і просив прощення за всі свої гріхи. Через кілька хвилин сотні людей також опустилися на коліна перед своїм священиком. Церква завмерла. В ту мить ми відчували себе одним цілим, тому що в єдиному пориві робили ще один крок назустріч одне одному, до Бога, до істини, якої нам не дано осягнути, хоча маємо прекрасну можливість повсякчас відкривати нові й нові її грані для очищення від гріха та пізнання величі Творця. Таке хвилююче дійство відбувається щорічно в усіх церквах.

Але що таке істина? 1991 року відповідь на це запитання, яке хвилювало і завжди хвилюватиме не лише філософів, а й більшість людей, була дуже простою і зрозумілою для українців, тому що наше буття визначало тоді усвідомлення того, що і люди, і народи повинні бути вільними. Український народ знайшов у собі волю на межі другого і третього тисячоліть сказати: «Так!» Свободі. Проте ми не усвідомлювали тоді, що Свобода стає реальністю, нормою, має цінність, конструктивне начало лишень тоді, коли вона урівноважена відповідальністю, а тому не враховували цього чи не найважливішого фактора у справі державотворення після здобуття Україною незалежності. Нічого дивного в тому немає, адже ми народились у рабстві, в якому нас відучали самостійно мислити, приймати рішення і відповідати за них. А раба-генія, який би повів нас за собою, навчив звільнятися не тільки від кайданів тілесних, а й духовних, у тому часі не було. Не було кому тоді вказати і той єдино правильний український шлях, який би привів націю до процвітання.

І все ж, попри несприятливі обставини, український народ зумів засіяти в нашу благодатну землю найважливіше зерня — зерня мудрості, суть якого окреслено всього одним словом, яке було в ті часи головним гаслом. Воно зветься — «Єдність!». Я горджуся цим і вірю в те, що з нього з плином часу виросте величне українське дерево — могутня Українська держава, яку очолять лідери, котрі зуміють об’єднати націю ідеєю, що дасть відповідь на запитання: як і яку державу ми будуємо?

На жаль, під гучні фанфари демократії та лібералізму ми так і не дали суспільству відповіді на це життєво важливе запитання історичної ваги. Надія з’явилася лише під час Помаранчевої революції. Але і вона невдовзі розвіялась, як туман, через безглузде і небезпечне протистояння між помаранчевими і біло-синіми насамперед та ще силами інших відтінків, спровоковане політичною незрілістю керівників у вищих ешелонах влади. Одні тягнули до демоліберальної Європи, а інші — до Росії, яка так і не звільнилась від імперських амбіцій.

Складалося враження, що на території України триває незрима боротьба між двома цивілізаціями — східною і західною, яка має багатовікову історію, а українцям знову пропонується схилитися до однієї з них. На перший погляд, така уява є правдоподібною. Але уважний аналіз подій останнього століття свідчить, що це далеко не так.

Обидві цивілізації тривалий час були рідною домівкою для фашистської і комуністичної ідеологій, різних за формами, але споріднених за своєю суттю, оскільки вели пропаганду і впроваджували в життя божевільні ідеї людиноненависництва. Обидві цивілізації причетні до організації жовтневого перевороту в Росії 1917 року, Першої та Другої світових воєн, які забрали життя більше 70 мільйонів людей. Одіозне керівництво СРСР вирішило голодом знищити багатомільйонний народ — українців, а демоліберальний Захід мовчав. У всіх цих подіях торжествувало зло, епіцентром якого незмінно була Україна. Виникає запитання: то на території України було протистояння цивілізацій чи їх спільна дія в одному напрямі? Відповідь однозначна — спільна дія, тому що мета у них одна — творити зло. Керманичі  у цих подіях ті ж самі, а тому  пропоную українцям назавжди опустити свої партійні прапори нижче державного і будувати під ними гідне життя в Україні, а не шукати причин чи приводів для протистоянь.

Зло багатолике, недолуге й улесливе, чванькувате і зарозуміле, має безліч відтінків, але найчастіше воно безлике і безбарвне, щоб ми не могли побачити його. Зло боїться не тільки Суду Божого, а й земного. Тому старанно ховає від людського ока свої справжні наміри, намагається поєднати правду і кривду, не дає відрізнити головне, суттєве від другорядного, щоб унеможливити правильну оцінку тих чи інших подій. Це дуже добре видно, коли читаєш історію Французької революції. У різних підручниках багато й цікаво написано про якобінців, Паризьку комуну, Робесп’єра, Бастилію, Наполеона і т. д., але якось ніби на другому плані там висвітлено відносини між державою і Церквою, яка зазнала жорстоких переслідувань. 14 тисяч священиків були репресовані, 220 з них і три єпископи — страчені. 1793  року християнство у Франції було скасовано.

Боротьба з християнством триває від появи на світ перших християн і до сьогодні. Вона набувала різних форм, але завжди відзначалася жорстокістю та безкомпромісністю, спрямованістю на його знищення, що й було, на мою думку, головним у Французькій революції. Також я вважаю, що це був перший потужний відкритий удар сатани, але і він виявився всього лиш генеральною репетицією перед другим — 1917 року, коли в Росії відбувся жовтневий переворот.

В аналізах перебігу подій того часу головна увага суспільства знову зосереджена на другорядному — критиці комуністичної  ідеології, командно-адміністративної системи, проблем економіки тощо, в той час коли першочерговим завданням і кінцевою метою більшовиків було знищення християнства. Все інше важливе, але похідне. Фашизм звабив світ тим, що нібито хотів підтримати християнство і завдати поразки більшовикам, але після 1933 року дуже швидко скинув свої маски. Третій удар сатани, означений свастикою, став неминучим і не менш жорстоким.

Потрійний удар сатани страхітливий, але не останній. Сьогодні в нашому реальному світі йде добре продумана й організована боротьба з християнством. Її суть полягає у прагненні переконати людину в тому, що гріх є норма, яку необхідно узаконити. Кінцева мета — знищити і християнство, і земну цивілізацію.

Узаконюється вживання наркотиків. Узаконюються одностатеві шлюби. Обррунтовується неминучість конфліктів і кровопролитних воєн. Дітей привчають бути жорстокими і немилосердними, підпорядковувати сенс свого життя виключно матеріальним благам, а значить сатані. Перелік довгий і тривожний, і з кожним роком він зростає. Чи зуміємо ми зупинити це? Переконаний, що зуміємо, якщо будемо готові у будь-яку мить стати  на коліна одне перед одним і перед Богом так, як це робимо в Сиропусну неділю, і просити прощення за всі свої гріхи, вільні і невільні, щоб не допускати їх у майбутньому.

Розмірковуючи над цим після Служби Божої, мимоволі поглянув на баню церкви і впіймав себе на думці, що вона не випадково спрямована в небо. Її незримі крила готові нести нас від краси земної до величі Небесної. Вони мають силу розсіяти чорну і руйнівну для людини магію бажань та пристрастей, а також дій, спрямованих до незаконного придбання земельних наділів, приватизації підприємств шляхом їх руйнації, розкрадання бюджетних коштів, фальшування результатів виборів заради посад і портфелів. Тільки вони спроможні кинути цей бруд під ноги Того, Хто створив нас на свій образ і подобу.

Лукавий готує останній і вирішальний бій Творцю всього видимого і невидимого шляхом використання могутньої зброї — визнання гріха нормою і наступним його узаконенням. Але людина може і не дати йому цю зброю. Вибір залишається виключно за нею, а тому кожен із нас повинен вирішити, який шлях обирає для себе і для наступних поколінь.