Легніца — невеличке польське містечко (105 тис. населення) у південно-західній частині Польщі. Національний склад жителів міста — це переважно польські переселенці із теперішньої Західної України та Литви після Другої світової війни, а також українці, примусово виселені на західні землі Польщі. Залишились після воєнної завірюхи і так звані автохтони — тутешнє довоєнне населення, яке хоч і має німецьке коріння, але відмовилось переселятись у 1945—1950 рр. до Німеччини. Ця група становить не більше відсотка жителів міста. Поляки називають набуту повоєнну територію (від Балтики на півночі по Судети на півдні) «Zіеmіа оdzуskаnа», тобто повернута земля. Це була так звана компенсація за втрачені на Сході землі згідно з порозумінням між Москвою та Заходом.

Кожний десятий — українець

До Легніци та до навколишніх сіл у той час також переселили значну частину громадян Польщі українського походження внаслідок славнозвісної акції «Вісла». За різними даними, тут проживає від 5 000 до  10 000 українців. З огляду на антиукраїнську політику в час комуністичного панування в Польщі не всі українці публічно декларували своє справжнє національне походження, що й утруднює назвати точну цифру. Проте в місті діє активна українська громада —
Об’єднання українців у Польщі, працює середня школа з українською мовою навчання ім. Б.-І. Антонича, діють по одній парафії Польської Автокефальної Православної Церкви (належать українці православного обряду) та Греко-Католицької Церкви. Від 1990 року повільно, але все ж скресає крига недовіри, упередження та неприязні у взаєминах між українською і польською спільнотою. Українці почасти почуваються повноцінними громадянами Польщі — країни свого народження і проживання.

Проте з 2007 року періодично виринає з неабиякими пристрастями тема перейменування однієї з вулиць міста Лерніци на честь Т. Шевченка. ідея зміни назви вулиці Панцерної на вулицю Т. Шевченка зародилась, як згадують активісти цього почину, у президента міста Лерніци п. Тадеуша Кжаковського під час відвідин посла України в Польщі 2007 року. А відтак ініціативу в свої руки взяли керівники місцевого українського об’єднання, які були авторами ряду документів, поданих до відповідних міських комісій, з приводу перейменування.

Шевченко і політичні пристрасті містечкових інтриганів

І тут неждано-негадано шура-буря зірвалася: місцеві псевдопатріоти з Товариства приятелів землі дрогобицької почали вимахувати шаблями. Члени Товариства приятелів львівської та південно-східної окраїни, а також приятелів Вільнюса та землі вільнюської зібрали близько 230 підписів за перейменування вулиці Панцерної на вулицю імені жертв УПА та внесли пропозицію до комісії з питань назв вулиць і площ, що працює при президенті м. Лерніци.

Це ніж у серце, вважають лерніцькі українці цю абсурдну пропозицію. Адже на цій вулиці міститься українська середня школа ім. Б.-і. Антонича! Як же будуть ходити українські діти до школи, питали батьки.

«Шевченко і Лерніца не мають нічого спільного, це український націоналіст, він оспівував різанину поляків у поемі «Гайдамаки» і в інших творах», — верещав Броніслав Бочар із Товариства приятелів землі дрогобицької. «Це поет УПА!» — підтримуючи побратима, лементував Роман Лоренц, голова цього товариства.
Деякі члени Товариства приятелів землі дрогобицької пішли ще далі — запропонували звернутись до фахівців Польського інституту національної пам’яті та перевірити, який стосунок мав Шевченко до УПА. Тут, як кажуть, без коментарів.

Місцева українська еліта та Генеральне консульство України в Кракові доклало максимум зусиль, щоб переконати польських невігласів у правдивості наданих ними історичних довідок про Т. Шевченка та УПА. І, врешті-решт, більшістю голосів 12 вересня 2009 року депутати міської ради ухвалили рішення про зміну назви вулиці Панцерної на вулицю Т. Шевченка.

Політичні вибрики Товариства приятелів землі дрогобицької — прокоментував голова лерніцького осередку Об’єднання українців у Польщі Юрій Павлищі: «Такий підхід свідчить про рівень цих так званих патріотів, бо такі думки могли зародитись тільки в головах, в яких і нині глибоко засіла радянська політизована пропагандистська історіографія. Після такого підходу до вирішення питання поєднання наших народів залишаться прикрий спогад і сором, великий стид за групку невідповідальних людей, які стоять на заваді цього великого єднального процесу в дусі нової Європи».

акий підхід до вирішення культурних питань близьких сусідніх народів, м’яко кажучи, дивує. Рівень мислення деяких представників лерніцького відділення однієї з найбільших політичних польських партій «Право і справедливість» незрозумілий: усі проголосували проти надання вулиці імені Т. Шевченка. і це при тому, що представником та співзасновником цієї партії є нинішній президент Польщі Лех Качинський — великий прихильник України.

Легніцька міська влада має угоду про співпрацю з містами-побратимами Вупперталем із Німеччини, Бланко із Чехії, французьким містом Роаном та українським містом Дрогобичем. Видається, що батьки міста прагнуть розвивати ідею національної толеранції у своєму місті. Звісно, Легніці пасувало би, з огляду на її багатонаціональний склад, розвивати культурні взаємини з Дрогобиччиною — батьківською землею багатьох лернічан. Тутешні українці не заперечують факту, що поляки на західноукраїнських теренах під час Другої світової війні зазнали лиха, але ж й українцям з Лемківщини, Бойківщини чи Підляшшя теж було непереливки. Потерпіли з обох сторін, і про це треба говорити, а не зводити стіну ненависті. Виникає риторичне запитання: чому не запросили члени Товариства  приятелів дрогобицької землі городян-українців до розмови за філіжанкою кави, щоби вирішити разом питання з увіковічення пам’яті невинних жертв по різні сторони конфлікту?

Алея жертв

Мудрість на деякий час перемогла, але остаточно не поборола — горе-патріоти із Товариства приятелів землі дрогобицької знову роздмухують антиукраїнську ватру. Кажуть, що Господь коли хоче когось покарати, то відбирає в людини розум. А людина вже сама знайде собі халепу. Так і з цими горе-патріотами, які почали новий похід за «історичною справедливістю». Наступ був настільки потужний, що демократичні сили у міській раді піддались, виторгувавши собі преференції. 28 вересня 2009 р. народні обранці ухвалили рішення про зміну назви вулиці Пйонтковської на (вдумайтесь! — Прим. авт.) Алею імені жертв людиновбивства ОУН—УПА. Викликає подив те, що 230 підписів шовіністично налаштованих горе-патріотів могли вплинути на представників стотисячного міста. Діячі української громади не можуть збагнути, чому з такою агресією вихлюпується ненависть до всього українського в певних групах лернічан?

Цікаво, якби зреагували лернічани на, так би мовити, паритетну пропозицію — перейменувати вулицю Яна Матейка в Івано-Франківську чи Миколая Коперника у Львові або Адама Міцкевича у Тернополі на вулицю жертв Армії Крайової? Чи приємно буде тамтешнім полякам, а також приїжджим із Польщі туристам помандрувати алеями чи вулицями імені людиновбивства Армії Крайової або імені людиновбивства Народних визвольних сил. Адже українці теж почули жорстку руку цих мілітаристських структур на власному хребті і теж мають моральне право дати відсіч ксенофобським проявам приятелів землі дрогобицької.
У Львові на одній з найкращих головних вулиць міста неподалік один від одного встановлено пам’ятники великому Шевченку і великому Міцкевичу. Таке сусідство двох геніїв, представників двох народів на невеличкому клаптику землі — символ сучасної Європи, Європи без упереджень, шовінізму, ксенофобії. Європи, яку ми, сучасники, в Галичині будуємо для прийдешнього покоління в ім’я наших дітей і внуків. І такий підхід до культурної та історичної спадщини на часі.

І на нашій вулиці — свято

Попри політичні містечкові пристрасті 17 жовтня 2009 року за участі генерального консула України в Кракові Михайла Бродовича, почесного консула з Вроцлава Гжегожа Дзіка, представників Польської Автокефальної Православної та Греко-Католицької Церков і владики кир Володимира Ющака, депутата Європарламенту Пйотра Бориса, уповноваженого у справах нацменшин Нижньосілезького воєводи Даріуша Токажа, представників міської влади, керівників місцевого українського осередку Ю. Павлищі,
Б. Пецушка та значної української громади в урочистій атмосфері пройшло відкриття новоназваної вулиці імені Т. Шевченка. У виступі голови лерніцького осередку прозвучали слова подяки тим депутатам, які попри тиск, проголосували згідно із своєю совістю, політичною культурою, мораллю. Він також закликав до дружби між нашими народами, толерантності не тільки в Лерніці, а й загалом у Польщі. Учень українського ліцею прочитав присутнім есе Івана Олійника про великого Кобзаря. У виконанні хору українського ліцею прозвучали пісні на слова Т. Шевченка. Після відкриття у чудовій старовинній залі місцевого історичного музею відбувся святковий концерт української та польської класичної музики у виконанні оперних співаків-українців, Павла Пецушка — колишнього випускника Лерніцького українського ліцею імені Т. Шевченка.

Всевидюще око Москви?

Нині ведеться гостра дискусія про реакцію української громади на абсурдне рішення міської ради Лерніци назвати алею іменем жертв людиновбивства ОУН—УПА. Це є іспитом на зрілість не тільки українців у Польщі, а й світового українства.