У Лоєві в невеличкій акуратній сільській хаті чекають на закордонні вісті Марія Лазарук із сином, невісткою та внуками. Кілька тижнів перед візитом до Лоєви ми побували в родині Голяків у невеличкому польському містечку Новій Руді, що на  кордоні з Чехією. За щедрим столом зібралася вся родина. На столі — фото, на очах — сльози, викликані спогадами.

— Я народилася на Прикарпатті. Звідти походить моя родина. У моєї мами Антоніни були ще брат Юзеф та сестра Софія, які  залишилися в радянському пеклі, — розповідала, ледь стримуючи сльози, 76-річна Ірена Язініцька. — Мені з ненькою вдалося потрапити до Польщі. Знаю, що тітка незабаром померла, а з дядьком мати ще довго листувалися, слали посилки та підтримували одне одного. Згодом листи почали надходити все рідше і рідше. Ніхто не знав, де він, що з ним.

Віднайшла українську гілку родини донька Ірени Єва під час подорожі з чоловіком та дітьми в Україну. Перебуваючи на Прикарпатті, жінка  поцікавилася, чи не можна поїхати на Надвірнянщину, сподіваючись, що,  ймовірно, там ще залишилася живою родина дядька, Юзефа Лазарука. Опинившись на сільському кладовищі та розшукуючи могили, Єві пощастило віднайтиѕ дядькову доньку. До бабці Марії закордонну гостю одразу провели місцеві жителі.

Здивуванню, радості та сльозам не було спину. Тепер у Лоєві щодня чекають на вісті від малознаних, але рідних. «Мій батько рано пішов з дому, — розповідає донька Юзефа Марія. — Мій дід одружився вдруге, а мачуха не сприйняла його та сестер. Ось і поневірялися, бідні, де хто міг». Юзеф опинився у містечку Делятині. Метикуватого хлопця запримітив місцевий священик. Так польський сирота став різьбити  речі для церкви. У родині священика він і знайшов свою долю: вподобав дівчину, яка вишивала ікони. Незабаром юні закохані побралися.
Часи були важкі. Юзефа у війну забрали на роботу до Челябінська. Та він утік звідти до своєї донечки Марії, яка нині вже поважного віку і не стримує сліз, коли згадує про найкращого і найдобрішого в світі батька. Чоловік заледве врятувався від холоду, голодної смерті та диких звірів у тайзі. Сім днів харчувався лише ягодами. Згодом його спіймали, хотіли віддати під розстріл, але щось там наплутали, і незабаром Юзеф щасливо повернувся додому. «Напевно, Бог беріг його для сестри, яка безперестанку молилася за братика у Польщі, для мене та моїх діток», — каже бабця Марія.

Марія виросла, одружилася, народила та виховала двох синів, має чотирьох онуків. Усе життя пропрацювала на залізничній станції. Уже давно на вічному спочинку батько, та жінку увесь час непокоїла доля тітки Антоніни. Де вона? Чи жива? Що роблять її діти? На жаль, змоги зустрітися з польськими родичами пані Марія ще донедавна не мала. Але  родичі самі віднайшли її.

«Ти моя єдина двоюрідна сестра по матері, — читає бабця Марія, витираючи сльози, лист матері Єви — Ірени Язініцької (доньки тітки Антоніни). Тепер я з чоловіком живемо у Новій Руді, мені 76 років, а чоловікові Станіславу, який походить з Львівщини, — 79. Ми обоє працювали вчителями. Маємо дві доньки — Єву та Малрожату. Мати Антоніна, твоя тітка, померла у 1989 році. А з тобою, дорога сестричко, сподіваюся, вже не загубимося».