Про неоднозначну українську дійсність, про роль журналіста в нашому суспільстві розмовляємо з редактором газет «Анонс-Контракт» та «Захід Пост» Олегом ОЛЕКСЮКОМ.

— Олеже, відколи появився «Захід Пост», постійно читаю твої редакторські колонки на його шпальтах. Схоже, ти вже радше політик, ніж журналіст, причому скандальний, котрий, як висловився один із колишніх міських голів Івано-Франківська, свариться з усіма — з можновладцями, з діячами, котрі претендують на роль лідерів...

— Насправді я не сварюсь, а не хочу миритися з мерзенними моментами української сучасності, з тими, сказати б, порядками, які панують у нашому суспільстві. Мені кривдно, що навкруги аж надто багато випадків, коли ображають людей — моїх сусідів, родичів, коли до них ставляться несправедливо. Найгірше, що таке насилля над громадянами нашої держави, правда, не поодиноке, на яке здатні лише карні злочинці, а масове здійснюють нині у тих структурах влади, в судових і силових органах, в медичних та інших установах, де процвітають бюрократія, хабарництвоѕ Цим, до речі, найчастіше обурюються довголітні заробітчани. Вони вже звикли до лояльного ставлення за кордоном до потреб людей у тих же муніципалітетах, уповноважених людьми для захисту їхніх інтересів. і не можуть миритися з тим, що в нас, на відміну від закордоння, все наче перевернуте з ніг на голову.

Можновладці в Україні не рахуються з людьми. Вони можуть, скажімо, запровадити які завгодно побори, взагалі роблять що хочуть, не радячись із людьми. Згадаймо лише, скільки так званих будівельних конфліктів зав’язалося було в обласному центрі, коли міська рада роздавала направо й наліво дозволи на зведення житлових чи інших споруд з порушенням усіх норм і не зважаючи на протести самих жителів міста. Попри всі балачки про демократію, наша влада — не слуга народу, а наче монархія, причому в її найгіршому варіанті, що діє за принципом «розділяй і владарюй».

— Ти критикуєш інших, збурюєш громадську думку, збираєш на форумі ankontr.if.ua незадоволених реаліями шукачів пригод в інтернетіѕ В ім’я чого — аби висвітлити сьогодення чи ти просто йдеш у політику, в ту ж владу?

— Своїм запитанням ти зачепив відразу кілька принципових моментів. По-перше. Якщо уважно читаєш мої виступи, то міг завважити: я критикую не стільки людей при владі чи громадських лідерів, скільки їхні вчинки, заяви й т. п. Але роблю це не тому, що прагну зірвати якісь політичні дивіденди. А просто показую приклад краянам — чиніть і ви так само: протестуйте, виступайте на сторінках «Захід-Посту» чи інших видань. Бо переконаний: якби всі так діяли, недоладностей у нашому житті було б значно менше Якби мені вдалося пожвавити широкий загал зайняти активнішу громадянську позицію, то вважав би, що виконав свою місію. Це те, чого я прагну.

По-друге, журналіст завше трохи політик, позаяк він впливає на суспільство. Наша професія зобов’язує гавкати, аби виховувати політиків і державних діячів. Точніше, таке покликання журналіста. Якщо, звичайно, він справжній, а не просто описувач чи боягуз. Щодо останнього, то ще на зорі перебудови, коли ЗМі блискуче виконали своє призначення, відома інна Руденко сказала в «Комсомольській правді», що зляканий журналіст — це втрата кваліфікації. Але щоб журналіст забув про страх, він має бути захищений, чого якраз і немає.

— Ти це відчув на собі?

— Безумовно. Суспільство мало б бути так організоване, що вже сам замах на здоров’я чи життя журналіста, навіть суд над ним оцінювалися б як замах на людину, більшу ніж журналіст чи навіть політик. Ми вже забули про справу ўонрадзе. Але вона слугує мовби індикатором журналістської безпеки в Україні. і поки її не розкрили до кінця, нагадуватиме про сокиру над шиєю того, хто хоче написати й напише більше, ніж заведено. В нашій області в різні часи було кілька випадків, коли журналісти декількох ЗМі потерпіли від рук недоброзичливців за свою професійну діяльність.

— Після недавніх висловлювань типу «живемо в період повзучої окупації» чи «людям не виборами  потрібно займатись, а братися за захист Вітчизни» ти мав клопіт зі співробітниками установи, якраз покликаної, так би мовити, захищати українську державність?

— Ні, клопоту я не мав. Звісно, мені довелося порозмовляти з офіцерами, котрі сприйняли мої слова за радикальний заклик братися до зброї й зажадали від мене пояснень. Але врешті-решт зі мною погодилися, що я не мав на меті підняти повстання, а лише констатував факт: українці опинилися нині в ситуації, коли нормальні люди, тобто ті, хто шанує себе, хапаються за зброю, щоби захистити власну честь та гідність. Принагідно додам: якщо ми й досі за неї не взялися, то, очевидно, тому, що ще не переповнилася міра нашого волячого терпіння. інакше кажучи, ми ще не на тій стадії, коли зазвичай нації піднімаються на боротьбу, щоби зберегти рештки своєї незалежності. Та успішно простуємо до того, що доведеться, мабуть, збройно захищатись. Якщо буде кому, звичайно...

— Хочеш сказати, що в Україні нікому захистити її незалежність?

— У державі немає політичної сили, яка би щодня могла захищати її саме від «повзучої окупації». Адже ті, хто зазіхає на нашу землю та її ще не розкрадені багатства, діють інакше, ніж колись. Навіщо кидати бомби, стріляти ракетами, атакувати танками й т. д., аби захопити країну, коли достатньо купити чинну владу в ній? І ми знаємо ж, приміром, який відсоток української економіки опинився останніми роками в руках чужоземців лише завдяки тому, що іноземні бізнесмени попросту підкупили тих чи інших можновладців. У їхніх руках і вітчизняне алюмінієве виробництво, і калуська «хімія», і ГТС, яка вже дев’ять років, по суті, майже безплатно помпує російський газ до Європиѕ Добровільно ж закордонний капітал уже не віддасть ті чи інші ласі шматки. Ось у чому проблема.

Втім, як на мене, достатньо б попервах оголосити бойкот чужоземним товарам і послугам. В Україні відродили гасло «Свій до свого по своє». Та воно ще не набуло того суспільного резонансу, який мало в Галичині 20–30-х років минулого століття. Адже в умовах тодішнього національного приниження українець принципово йшов купувати, що потрібно, до своїх, віддавав перевагу товарам, які виробили українці. Цей рух подекуди навіть поставив було на межу виживання бізнес не українців. Гадаю, пора надати йому належного звучання й нинішньої доби.

— З одного боку, ти йдеш у політику і справді як один у полі воїн, бо критикуєш всі політичні сили, точніше деякі їхні дії, ні з ким не консолідуючись. Тож тебе справді важко запідозрити в корисливих намірах, ніби хочеш забезпечити собі тепле місце у владі. А з другого — свого часу ти пройшов було до міської ради за списком БЮТ. Правда, тепер маєш статус аж двічі виключеного з лав цієї партії та з її депутатської фракції. Проте намагаєшся через суд таки повернутися до міськради. З якою метою?

— Я підтримував БЮТ, оскільки блок перебував в опозиції до влади. Але я став тоді депутатом міськради не для того, щоби щось, як ти кажеш, урвати для себе. Я не був матеріально зацікавленим у депутатській роботі, адже маю все необхідне. Мені було те потрібно, щоб реалізувати своє розуміння розбудови громадського самоврядування й державного управління. До того ж мені як журналісту і депутатові міськради легше викривати те, що насправді відбувається в місті. Адже тоді доступний сесійний мікрофон, і твої слова, які лунають на всю залу, фіксують телекамери й журналісти друкованих та аудіальних ЗМІ. Ефект від такого виступу, безумовно, значно вищий, ніж від публікації в «Захід Пості». Тобто якщо хочеш бути ефективним опозиціонером до нездорових тенденцій в суспільстві, які, так би мовити, «випливають» з його голови, то така можливість у депутата більша, ніж у рядового журналіста.

Депутат може безпосередньо впливати на справи міста. І слава Богу, що на рівні мерії влада чутлива до критичних депутатських виступів, до громадської думки. Тож потенційно є можливість щось виправити. Отож, як би кому не виглядало смішно, я постійно зачіпаю сили, котрі можуть зашкодити моєму бізнесові чи здоров’ю, лише тому, що хочу, аби в місті жилося легше й веселіше. Тому веду свою боротьбу чесно й відкрито, і відповідаю за свої слова. Ті, що мене добре знають, можуть впевнено сказати, що я прийму будь-який виклик.