Україна тривалий час не була суверенною державою, тому її громадяни мусили воювати по різних лініях фронту, часто захищаючи чужі, зазвичай імперіалістичні інтереси інших держав. Сьогодні чимало іноземних політиків та псевдовчених намагаються принижувати історичну роль українців у світовому процесі. Не бракує і власних фальсифікаторів. Як за командою, представники інших держав, особливо сусідніх, ігнорують той факт, що українці зазнали найбільших втрат у Другій світовій війні — 5,5 млн. цивільного населення, 2,5 млн. загиблих солдатів-українців на фронті, тобто 8 млн. осіб, не враховуючи тих, які воювали на боці Німеччини та її союзників і в арміях альянтів, а також тих, кого розстріляв НКВС. Втрати України становили 40-44% загальних втрат Радянського Союзу, а загальні демографічні втрати українців налічували 14,5 млн. осіб. Фашисти вивезли 78,6% українців із 22 млн. депортованих з Радянського Союзу, і більшість із них не повернулася додому.

Слід згадати, що шістьма роками раніше більшовики штучним голодомором винищили 9 млн. українців, сотні тисяч були знищені у 30-х—поч. 40-х рр., з усіх націй СРСР у таборах радянського гулагу було найбільше українців. інформацією про ці жахливі втрати українська дипломатія і вище керівництво країни мали б починати всі свої візити й доповіді, щоб іноземні держави та їх громадяни навчилися шанувати Україну.

Отже, Друга світова війна, розв’язана агресивними державами, принесла великі лихоліття українському народові, і мільйони українців опинилися на всіх фронтах, воюючи під чужими прапорами. Лише солдати УПА воювали під національним стягом, умираючи зі словами «Слава Україні!» на устах.
Найбільше українців було призвано до лав Червоної армії і радянських партизанів, сотні тисяч їх вступили в бій з німецьким фашистами вояками Війська Польського.

На німецькому боці найбільше українців воювало у складі Українського визвольного війська, що налічувало приблизно 180—220 тисяч осіб, понад два десятка тисяч галичан воювали в 1-й Українській дивізії УНА та в 2-й Українській дивізії полковника Дяченка, що офіційно називалась 1-ша Українська протипанцерна танкова бригада «Вільна Україна». Її було створено на початку 1945 р. переважно з українських полонених Червоної армії та з остарбайтерів. У бригаді було 1200 солдатів, які героїчно воювали під Бауценом, узявши штурмом ўерлітц-Льобау. До речі, цією операцією керував Отто Скорцені. В часі тяжких боїв бригаду Дяченка Червона армія притиснула до р. Ельби, а радянська авіація збомбардувала її. Полковник Петро Дяченко і невелика кількість його солдатів пробилися з радянського оточення.

Вже під кінець війни німці брали до протилетунської артилерії та в лави СС Юнацтва наймолодших українців віком від 12 до 17 років, чисельністю близько 10 тис. юнаків і 300 дівчат. Чимало з цих дітей загинуло, а всі, кого альянти депортували в СРСР, дістали по 10 років концтаборів.
Українські націоналісти створили два легіони дружин українських націоналістів, натомість мельниківці створили свій Легіон полковника Романа Сушка.

На боці Німеччини воювали й українці з Хорватії, зокрема у 1-му Українському добровольчому полку і в українських допоміжних підрозділах.
Більшість солдатів цих підрозділів походила зі східних земель України. Далі українців прилучали до Хорватського морського легіону, яким командував українець корвет-капітан Степан Руменович. Після вишколу у Варні українців і хорватів перекинули у Генічеськ, а пізніше — до Маріуполя, де вони патрулювали узбережжя Чорного моря. До речі, українські вояки з Хорватського морського легіону врятували з підбитого корабля знаменитого німецького фельдмаршала Манштейна. Свій бойовий шлях українці завершили в Трієсті.

Трагічною була доля солдатів з Українського легіону в Югославії, який був сформований у 1941 р. із вихідців з Галичини, що проживали в Боснії. При розпаді Югославії більшість українців опинилася в Хорватії і лише частина — у Бачці, що була окупована угорцями. На українські села нападали, вбивали і грабували і хорватські усташі, і сербські четники, і загони комуністів. Тому українці й створили свій загін для самооборони, яким командували В. Войтанівський та В. Паньків. Пізніше німці перекинули цей легіон проти комуністів-тітовців і проти сербських четників. У відповідь тітовці винищували мирні села українців. Легіон вів запеклі бої у Принявові, а далі — в Альпах, де зазнав великих втрат від більшовиків і тітовців. Після війни майже всіх вцілілих вояків-українців було заарештовано, як і їх родини, частину з них видали Сталіну, 120 легіонерів було вбито, інші втекли через Трієст за кордон. Багато українських сіл спалено, священиків — розстріляно. В 1948 р. після військового лихоліття з 37 168 українців Югославії більшість або загинула, або втекла. Із 12 тис. українців Боснії залишилося тільки 7,8 тис. До речі, коли в кінці війни 250 вояків-українців з Волинського легіону, покинувши німців, пробивалися в рідні сторони, щоб влитися в УПА, їх видали фашистам хорватські четники.

Наприкінці війни більшість українців з Українського визвольного війська та з різних допоміжних загонів німці прилучили до РОА генерала Власова. Пізніше їх видали Сталіну, як і тих українців, які служили в російських козачих формуваннях.

Цікаву історію має Буковинський курінь українських націоналістів. Його вояки пробились до Києва, після чого німці перекинули їх на боротьбу з радянськими партизанами, а далі вони опинились у Франції, як і батальйони № 115 і 118. До речі, чисельність Буковинського куреня налічувала понад 3 тис. вояків. 15 березня 1944 р. обидва українські батальйони прибули до Страсбурга. Українці назвали свої батальйони ім. Т. Шевченка та ім. і. Богуна і не мали наміру воювати з французькими партизанами, пам’ятаючи знущання і розстріли фашистами українських націоналістів. У ніч з 27-го на 28 серпня
1944 р. українці перебили німецьких офіцерів і під керівництвом старшин Федоріва, Мелешка, Білика, Войчука, Аврама, Марчика та інших перейшли до французів у районі Пассон-Фонтена і Буле-Нода. Український загін чисельністю 491 боєць очолив французький капітан Леклерк. Відважно билися українці під м. Госаном, Пон де Руадом, Понтарл’є. Французи любили українців і не видали їх сталінським карателям. Понад 2 300 українців записалися в іноземний легіон, де видачі не було, інші — розійшлися хто де міг. Лише невелика частина зголосилася до повернення в СРСР, де і була репресована. У складі Іноземного легіону французької армії українці воювали у В’єтнамі в 50-х роках ХХ ст.

Значна частина українців з Галичини, Волині та Закарпаття воювали у Війську Польському і по розгромі нацистами Польщі у вересні 1939 р. опинилися в Румунії та інших країнах Східної Європи. У складі польської дивізії генерала Ферека-Блєшинського було кілька тисяч українців. Ця дивізія під назвою «1-ша дивізія гренадерів» відважно билася проти німців в Ельзасі й Лотарингії у так званій операції «4444». Два тижні дивізія стримувала атаки німців, і під час відступу вояки малими групами пробивалися на південь Франції, в Мірандо ель Ебро в іспанії і в Англію, де продовжували воювати у складі Польського корпусу. Вояки О. Білоус, Я. Догун, М. Давискиба, А. Козак, В. Дощак за відвагу та героїзм посмертно нагороджені найвищою бойовою відзнакою Польщі — орденом «Віртуті Мілітарі» 5-го класу. Обороняли українці і норвезький порт Нарвік.

За участь у повстанні в Парижі німці розстріляли українця М. Мартинюка. До речі, перебуваючи у французькому іноземному легіоні, ще до повної окупації нацистами Франції, українці відважно билися у Фінляндії, під Седоном, над річками Марною та Соною. Командування іноземним легіоном гордилося українськими вояками, що були дисципліновані і морально стійкі та насамперед відважні. І серед них О. Бабій, Д. Серкіс, К. Баніт, Ю. Ізьо, О. Солтис,  В. Думін, І. Курак, Д. Мазурик та інші.

 У Франції воював і партизанський загін поручика Осипа Круковського. Сам Круковський був на заробітках у Франції. Під час війни воював в іноземному легіоні і був деякий час у дивізії «Галичина», але з кількома десятками українських вояків перейшов на бік французів. Разом з військами альянтів український загін брав участь у звільненні Франції.

Тисячі українців воювало проти німецьких військ у Другому Польському корпусі генерала Андерса. Переважна більшість українців, як і польські вояки, потрапила в полон до більшовиків. і щоб вирватися з полону, вони зголошувалися до Другого Польського корпусу, що формувався на території СРСР за домовленістю між Сталіним, альянтами і лондонським польським урядом. З Поволжя, через Середню Азію, корпус був перекинутий у Палестину та Єгипет і числився у складі англійських збройних сил. В травні 1943 р. корпус генерала Андерса було перекинуто в італію, де почали штурм майже неприступної твердині — гори і монастиря Монте-Кассіно. В перших шеренгах йшли українці. Саме завдяки героїзмові поляків і українців цю твердиню було взято штурмом, хоч корпус втратив 65% особового складу. За героїзм чимало українців було нагороджено високими військовими відзнаками. Українці з корпусу Андерса чим могли допомагали полоненим дивізійникам в італійському містечку Ріміні. 1949 року, уже в Англії, українців звільнили з рядів Другого Польського корпусу.

Кільканадцять тисяч українців героїчно воювали в арміях США та Канади. Сміливо бився морський офіцер, українець за походженням, Яскілка, пізніше один із вищих офіцерів американського флоту, чотиризірковий адмірал США. Сотні американських українців відзначено за хоробрість, а вояк Микола Миньо з Картарета, що в Нью-Джерсі, посмертно відзначений Почесною конгресовою медаллю за те, що сам атакував і знищив німецьке кулеметне гніздо, а ще один українець полк. Теодор Калакула з Джерсі-Сіті, перший американець українського походження випускник найпрестижнішої американської академії у Вест-Поінті, отримав срібний хрест з двома дубовими листками за особисту хоробрість. І таких було багато.

Хочеться згадати і командира польської бригади полковника Павла Шандрука, який, витримуючи шалені атаки гітлерівців, утримував відтинок фронту під Варшавою і Грубешовом 22—23 вересня 1939 р. За мужність нагороджений орденом «Віртуті Мілітарі». Тисячі українців отримали звання Героя Радянського Союзу...