Війна й далі роз’єднує...

65-ті роковини Перемоги в Івано-Франківську відзначали два дні. Офіційно розпочалися вони в суботу урочистою ходою представників працівників державних установ та громадськості від адміністративної будівлі до Меморіального кладовища на вул. Богдана Лепкого. На цьому цвинтарі, де поховано кілька сотень радянських солдатів, які полягли під час визволення Станіслава від нацистських загарбників, відбулася святкова церемонія з вшанування пам’яті загиблих. До солдатських могил поклали вінки та квіти. Духовні пастирі різних конфесій відправили екуменічний молебень.

Організатори дійства провели на кладовищі також мітинг-реквієм. Виступаючи перед присутніми, голова обласної ради Ігор Олійник зазначив, що війна була і тріумфом, і великою трагедією для українського народу (виступ читайте нижче). На мітингу також виступили мер Івано-Франківська Віктор Анушкевичус, обласний комісар Геннадій Долгашов та інші відомі люди краю.

Після того ж, як відлунали військові салюти на честь Перемоги, на вулиці Б. Лепкого відбувся військовий парад, у якому взяли участь і представники силових структур та учні Прикарпатського військово-спортивного ліцею-інтернату. Далі епіцентр святкування перемістився до приміщення обласного муздрамтеатру ім. І. Франка, де відбулися  урочиста академія з участю районних та міських делегацій ветеранів війни. «Понад 100 тисяч прикарпатців стали на захист Вітчизни у роки війни. Більше 20 тисяч із них загинули. Якби 65 років тому не було цієї Перемоги, не було б незалежної України», — наголосив у виступі голова облдержадміністрації Михайло Вишиванюк. Він додав, що могили радянських солдатів і вояків УПА — це сумна правда, яка, проте, не може роз’єднувати нас, нинішніх. М. Вишиванюк закликав хвилиною мовчання вшанувати пам’ять 14 тисяч солдат, які полягли за звільнення краю. І нагадав, що в області діє програма, яка передбачає поліпшення життя ветеранів війни. По завершенні концерту в драмтеатрі для учасників урочистостей відбувся святковий обід.
Святкування за аналогічним сценарієм відбулися в районах та містах нашого краю, а також на окремих підприємствах. Приміром, колектив Івано-Франківського локомотиворемонтного заводу вшанував ветеранів Другої світової війни, які працювали на підприємстві. Тут також урочисто поклали квіти до Меморіалу пам’яті солдатам, що загинули на території заводу 27 липня 1944 року, звільняючи від фашистів наше місто.

Однак 8 травня в Меморіальному сквері поблизу обласного муздрамтеатру відбувся й поминальний молебень за загиблими у Другій світовій війні як альтернатива офіційним урочистостям з нагоди відзначення Дня Перемоги. У ньому взяли участь народні депутати України Роман Ткач і Зіновій Шкутяк, заступники голови обласної ради Зіновій Береговський і Остап Дзеса, депутати рад області, керівники обласних, міських організацій партій, громадських і молодіжних організацій національно-демократичного спрямування. Учасники молебеню поставили вінки як на Меморіальному цвинтарі на вул.  Б. Лепкого, так і до пам’ятника Степанові Бандері, до меморіальної дошки Євгенові Коновальцю та до інших пам’ятних знаків.
У неділю ж, 9 травня, колона ветеранів та представників ряду політичних партій, зокрема КПУ, ПР і НДП, вирушила від Вічевого майдану до Меморіального кладовища для проведення там урочистого мітингу й покладання квітів до могил воїнів. Вони планували пройти традиційним для таких відзначень маршрутом: вул. Незалежності до пам’ятника І. Франку, а далі — вул. Б Лепкого. Проте активісти обласної організації «Свобода» перекрили вулицю Незалежності і цим внесли корективи в ті плани. Колоні під компартійними прапорами довелося врешті-решт піти до кладовища іншим шляхом, куди її спрямували, щоб не допустити конфлікту, працівники міліції. А заблоковані правоохоронцями «свободівці» провели мітинг проти комуністичної ідеології в Україні.

Ігор  Олійник:  Хочу, щоб ми перестали воювати з могилами

Під час урочистостей на Меморіальному кладовищі в Івано-Франківську, присвячених 65-річчю перемоги над нацистською Німеччиною, голова обласної ради Ігор Олійник виступив перед громадськістю з промовою, в якій зробив важливі для українців ідеологічні та історичні акценти. Пропонуємо увазі наших читачів текст цього резонансного виступу керівника прикарпатського самоврядування.

Сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати пам’ять мільйонів українців та представників тих націй, які загинули в роки Другої світової війни. Щороку 8 травня народи світу святкують підписання Акта про беззастережну капітуляцію фашистської Німеччини та завершення бойових дій в Європіѕ
Оцінюючи ті далекі історичні події в контексті історії України, можна з впевненістю окреслити їх як тріумф і як трагедію українського народу. Внесок України у перемогу над фашизмом — надзвичайно вагомий. У багатонаціональному складі військових підрозділів Радянської армії частка воїнів-українців була значною.

Особливо це стосувалося 1-го, 2-го, 3-го,  4-го Українських та 1-го Білоруського фронтів. Тільки із західних областей України з лютого 1944 року до осені 1945 року лави армії поповнили 750 тисяч осіб. Загалом у Радянській армії воювали понад шість мільйонів українців.

Українці були і серед партизанів та підпільників, які вели боротьбу з фашистами на території України. Вони брали активну участь в русі Опору в західноєвропейських країнах. Більше половини маршалів і генералів, які керували фронтами, за походженням українці. Із семи мільйонів нагород, яких воїни були удостоєні за бойові подвиги, — два з половиною мільйони належать українцям.

Могутня промислова база, великий досвід організаційної та виробничої діяльності спеціалістів з України допомогли створити в тилу — на Уралі, у Сибіру та в Середній Азії — потужний промисловий комплекс СРСР.
Водночас Друга світова війна стала для України чи не найбільшим лихом. Неймовірних втрат зазнав український народ у цій страшній війні. Нищівний вал бойових дій двічі прокотився українськими землями, не оминувши жодного населеного пункту, понівечивши долі десятків мільйонів людей.
Велику ціну заплатила Україна за криваве змагання тоталітарних режимів між собою та за своє прагнення до свободи. На окупованій українській території в руїни було перетворено 714 міст та містечок — це 42% усіх поселень, що потерпіли на території СРСР. Кожен другий із тих, хто воював на фронті, загинув. Кожен другий із тих, хто воював і залишився живий, став на все життя інвалідом. Втрати цивільного населення були ще більшими, ніж втрати на фронті.

У 230 концтаборах і гетто, а також у 250 місцях масового знищення загинуло від рук окупантів п’ять з половиною мільйонів людей. У той час, як на фронтах загинуло два з половиною мільйони. Загалом втрати українського народу становили понад 14 мільйонів осіб. Це майже половина загальних втрат СРСР. Скорботна статистика увібрала в себе горе практично кожної сім’ї.

 Пам’ятаючи про День Перемоги, ми, прикарпатці, згадуємо і про червень—липень 1941 року — а саме про трагедію «Дем’янового Лазу», про трагедію тих сіл і міст, на території яких спочивають жертви сталінського терору.

Ми пам’ятаємо і про 30 червня 1941 року. Саме того дня уряд Ярослава Стецька всупереч погрозам фашистів не побоявся проголосити незалежну Українську державу. і за це був відправлений у канцтабори.

Ми пам’ятаємо і про незламність національного духу десятків тисяч українців — учасників ОУН—УПА, які боролися за свою — за нашу з вами рідну землю — і проти фашизму і проти тоталітаризму.

На жаль, ця війна стала для українського народу й громадянською війною — рідні брати опинилися з різного боку ідеологічних барикад, вважаючи, що кожен обрав єдино правильний шлях боротьби.

Сьогодні Друга світова війна — це вже історія... Хочу, щоб ми перестали воювати з могилами. Хочу, щоб ніколи матері не бачили ненависті в очах своїх дітей одне до одного.

Запалімо свічку пам’яті і тихо помолімось. І нехай ця молитва об’єднає нас у своїй державі.

Пам’ятаймо і бережімо нашу історію! Бережімо нашу Україну!