Багато хто вважає, що цей чоловік знає про минуле нашого обласного центру якщо не все, то майже все. В його особі маємо людину, яка не тільки добре обізнана з історією нашого краю, його визначними місцями і постатями, а й плідно працює над розкриттям білих плям нашого минулого, й активно популяризує Станиславів—Івано-Франківськ.

Увазі наших читачів пропонуємо інтерв’ю з Михайлом Головатим — відомим істориком і краєзнавцем — про його непомітну, але таку потрібну всім нам працю,  про його творчі напрацювання і здобутки.

— Знаю, що ваше дитинство не було встелене квітами, адже вам довелося скуштувати тюремних хлібів у Сибіру?

— Ішов 1950-й, мені було сім років. Я щойно почав ходити до школи. Батько від 47-го року — в тюрмі за допомогу УПА. У нас у сім’ї мама і мати батька, четверо дітей, з яких старшому 18. Одного погідного весняного ранку, то було по Великодні, приходять «визволителі»ѕ Ми ховались у сусідів, у родичів, хоч даремно те робили, бо нас попередило підпілля, що ми в списку на виселення. А на Провідну неділю ми зібрались усією родиною і, видно, донесли «добрі люди». Тоді з нашого села вивезли добрий десяток родин, а всього з Братишева, де було 400 дворів, в сибіри забрали 62 родини. Бабуся, матір батька, ще пробувала було пручатися і вмовляла: «Лишіть мене стару. Я ж маю доньку рідну, чого ж маю з чужими їхати?». Та не допомогло. Зі словами «забірай єйо!» винесли стареньку на коці і кинули на віз. і вперед — у Томську область на Північ. Там ми пробули дев’ять років, з них під комендатурою — шість. Вже коли настала хрущовська відлига, коли почали поволі звільняти людей, ми вже жили на поселеннях, але із забороною виїжджати на західноукраїнські земліѕ Я був за спинами брата і двох сестер, які працювали в лісі, тож особливих тягарів заслання не відчув: ходив до школи, намагався добре вчитися, школу в селищі Кареліні закінчив на «відмінно». Незабаром у Томську закінчив інститут радіоелектроніки й електронної техніки, і вже 1964 року сім’я повернулася без мене на Західну Україну, а я вже згодом.

— Звідки у вас з’явилося захоплення минувшиною і хто мав визначальний вплив на це?

— З дитинства мене вабила історія. Навіть важко це пояснити — руки змалку тряслися, коли я бачив нову чи стару книжку. Тоді я більше захоплювався пригодами і морськими оповіданнями. Але, бачите, вийшов на історію архітектури, стару забудову й містобудування. Ця тема цікавила мене завжди, коли приїжджав на нове місце: а коли цей будинок з’явився? А хто його побудував? А хто в ньому жив? Коли повернувся в Івано-Франківськ — пішов працювати на приладобудівний завод інженером-конструктором, а в 1974 році пішов на курси екскурсоводів, які тоді відкрило бюро подорожей і екскурсій. і там познайомився з Арсеничем, який давав мені стару літературу. Почав я до нього чіпатися: а розкажи теѕ розкажи іншеѕ До речі, в бюро подорожей працювали, здається, чотири екскурсоводи, а разом із позаштатними їх було близько 50, що намагалися вести екскурсії принципово українською мовою.
Щодо мого захоплення, то з роками воно дедалі міцнішало. Тож з 1983 року мої замітки на місцеву краєзнавчу тематику вже почала публікувати місцева преса. Також багато цікавих речей я довідався від архітектора Зеновія Соколовського, який добре орієнтується в історичній забудові міста.

— Ті часи були далеко не такі прості: коли б знайшли стару українську книжку, то ви могли знову поїхати «на білі ведмеді». Чи Бог милував від такої «опіки» відповідних служб?..

— Не зовсім. Правда, щоб мене переслідували, такого не було. В Сибіру ставилися толерантно, бо там були переважно такі, як я. Між іншим, там, де я працював, потрібний був певний допуск і то за строгою формою № 2. Мені його там оформили. А коли я переїжджав сюди, то мене запевнили, що як тільки запитає адміністрація подібного до цього підприємства в Україні, то російські «товариші» цю форму допуску підтвердять. Отож пішов я на завод закритого типу «Позитрон» в Івано-Франківську. Заходжу в адміністрацію раз, другий, нарешті завкадрами Голобородько заявляє: «Не пройшли допуску. Ви нам не підходите». А хто б сумнівався? і я змушений був піти на приладобудівний завод, який тоді перейшов з електроніки на аналоговий комплекс електричних засобів регулювання. І там, на «Приладі», працював до 1992 року.

— На початку 90-х років ви брали активну участь у національному відродженні краю.

— Національне піднесення охопило тоді великий загал нашого народу. В нас на приладобудівному заводі 1989 року створювалось Товариство української мови, де об’єдналось зразу ж понад 409 осіб. Згадаю теплим словом особливо активних — це Василь Протас, Василь Томашик, Федір Ковтун, Іван  Павликівський, Олег Вівчаренко, Василь Гук, Микола Білейчук, Мечислав Нейман, Марко Путько, Роман Остап’як, Ярослав Феношин, Ігор Кашуба, Ярослав Харандюк, Роман Данилевич, Орест Щупак, Володимир Слободян, Любомир Гопайнич, Богдан Кудлак, Павло Дехтярчук. Утім, всіх і не пригадаєш зразу... Майже кожний відділ і кожний цех мав на той час осередок. Мене обрали головою одного з осередків — найчисленішого в місті. На виробничому об’єднанні «Карпати» тоді діяв наш колишній приладобудівник Богдан Борович. Ми з ним тоді часто радились, працювали разом. Потім поїхали на установчу конференцію на заводі «Позитрон», там люди трошки побоювались, але все-таки створили товариство. То вже була весна 1989 року, якраз тої пори опублікували проект програми Руху в газеті «Літературна Україна». До нас тоді прибув на завод секретар міськкому КПРС Юрій Півнєв... Так-от, він прийшов з метою, щоб змусити наш колектив засудити програму Руху: «Традиції заводу!.. Робітничий клас!.. Ви не допустите екстремістів!..» І ще там щось у тому ж зневажливому дусі. Але дають слово і мені. А мене буквально напередодні обрали головою Товариства української мови, і він про це знав. Я виступив і сказав тоді, що нема чого даремно гудити програму Руху, бо це гідна програма. Ознайомившись з нею, її поділяю й на власному прикладі відчуваю, як у мене наче виростають крила. З такою програмою — майбутнє України. Зала підтримала мене оплесками та доброзичливими вигуками. І генеральний директор Роман Микитюк зняв тоді питання осуду програми Руху з порядку денного. Це була тоді одна з перших публічних перемог народу над партійними функціонерами.  Бо не всі заводи Івано-Франківська дали тоді відкоша партії — наприклад, не  встояв фурнітурний. Так я «засвітився» на мітингах і в публікаціях.

— Товариство стало тоді вельми популярним — про вас згадували в обласній та республіканській комуністичній пресі. Тобто ви не лише писали історію, а й активно творили її...

— О так! В республіканській газеті «Радянська Україна» тоді декілька разів писали про те, що на Івано-Франківському приладобудівному заводі окопались екстремісти, тобто члени Товариства української мови, — а входило до нього десь 320 осіб,  — які постійно «ображали» комуністів. Ми, звичайно, їм відписували на ті побрехеньки, але вони, звісно, наших дописів не публікували. Та головна наша перемога була в іншому: тоді на перших напівдемократичних виборах ми висунули багато своїх кандидатів, національно свідомих людей. Тільки від нашого заводу від Руху до влади різного рівня пройшло 12 осіб, у тому числі й мене обрали депутатом обласної ради першого демократичного скликання. Потім була велика відправа на могилах Січових стрільців на Зелені свята. Пригадую, як начальник відділу викликав мене як завсектора і сказав приблизно таке:  «Ось знову ті кляті екстремісти розперезались — можуть бути сутички, потрібно з робітників заводу виставити охорону-кордон, щоб не допустити їх до протиправних дій. Михайле івановичу! Приходьте на роботу, будемо з вами кордон у середині огорожі виставляти, щоб ніхто не переліз!». Я йому тоді відповів, що моє місце з другого боку огорожі, і він мусив змиритися. Також резонансною подією, мабуть, не лише для нашого Товариства, а й усього міста, стало святкування  90-ї річниці з дня смерті Дениса Січинського на його могилі в травні 1989 року. В ті часи ми шукали будь-якого приводу, аби лише разом зустрітися. І наш осередок оголосив, що ми проведемо вшанування пам’яті Січинського. І тоді на віче зібралося багато людей. Кожний такий захід, який ми проводили в ті часи на заводі, закінчувався походом до стрілецьких могил у центрі міста з національними прапорами, де відома хорова капела «Приладу» виконувала «Чуєш, брате мій?»ѕ Ще пригадую пам’ятний холодний осінній день, коли відбувалася перша велика Служба Божа під церквою Святого Дмитрія в Пасічні, де наше Товариство стояло із синьо-жовтими прапорами. І того ж дня ми зразу ж поїхали в Галич на підтримку Дмитра Павличка, якого висували кандидатом у депутати до Верховної Ради. Те віче біля пам’ятника Шевченка стало хвилюючим моментом для кожного з нас і для жителів Галича. Тоді ми побачили, як Пушик обнявся з Павличком і зняв свою кандидатуру. Тоді всі українці переживали небувале і релігійне, і національне піднесення.

— Як людина, яка на своїй шкірі відчула «опіку» комуністичного ладу, чи вважаєте ви, що має бути нарешті дано відповідну правову оцінку діяльності Компартії?

— Має бути «Нюрнберг-2». Я вважаю, що також має бути люстрація, причому схиляюсь до думки «Свободи» — від певного рівня задіяності комуністів в ешелонах влади. Коли ізраїльтяни вишукують фашистських злочинців, які нищили їх народ, по цілому світі і їх притягають до судової відповідальності, то сам Бог велів нам вчинити так само. Бо інакше немає ніякої логіки: ті, що здобували Україну, — в загоні, а ті, що їх переслідували — користуються всіма правами і пільгами нашої держави. В будь-якому разі потрібно надати правову оцінку комуністичним злочинам щодо українського народу.

— А тепер повернемося до вашого другого «я». Чи ви дружите з таємницями підземного Станіславова? Адже відомо, що Станиславів був побудований як місто-фортеця з оборонними кам’яними мурами і фортечними бастіонами. В тих часах будувалися фортеці з підземними ходами, до речі, висотою два метри і шириною до трьох з половиною. Плани тих  підземель опрацював архітектор
Францішек Корассіні у 60-х роках  ХVII ст. Маєте ті плани?

— Правдою є те, що земляна фортеця в тих часах «одягнулася» в цеглу. Коли ж ми говоримо про підземні плани Івано-Франківська, то тут я далеко не фахівець і мушу визнати, що в цю тему не заглиблювався. А щодо наземних планів, то ми тепер їх багато відкопали, і я до цього причетний. Маємо копії. Майже всі вони ввійшли до книжки «Станиславівська фортеця». В ній зібрано статті докторів архітектури з Рівного — Ричкова і Кравцова — зі Львова, який тепер живе в ізраїлі, але підтвердив, що його матеріали можна використовувати. Там будуть представлені унікальні мапи: 1743 року; 1764 року — очевидно, російського офіцера Ширкова під час російської окупації; найбільш детальна і добре оформлена чудова карта за 1792-й; а є ще карти і за 1848, 1877, 1895 роки.

— Які творчі плани на найближче майбутнє?

— Цього року багато планів реалізувалося — ось днями знову вийшла у видавництві «Нова Зоря» книжка «Івано-Франківськ. Енциклопедичний словник», а інші плани ще чекають свого часу. Нагадаю, що я працюю в обласному відділі «Звід пам’яток України. Івано-Франківська область», де готується до друку не менше 800-сторінкове видання «Пам’ятки історії й культури міста Івано-Франківська». Ступінь готовності високий, матеріали всі зібрані, вони чекають лише літературного редагування. Розраховуємо видати його цього року. Там описано пам’ятки археології, архітектури, історії, де значну частину займає опис  могил і пам’ятників визначних діячів нашого краю. Щодо матеріалів, які стосуються історії пам’яток архітектури Івано-Франківська, то вони мої. І мені приємно поділитися з читачами «Галичини» вісткою, що вже виділено кошти на книжку Шпільчака, Соколовського, Головатого — своєрідний путівник по Івано-Франківську, де кожний зможе віртуально пройтися вулицями нашого міста, порозглядати його кам’яниці та запізнатися з відомими постатями, які в них жили у минулому. Думаю також, що і молода краєзнавча группа «Моє місто», куди я входжу, буде для мене певним стимулом для подальшої творчої праці. Бо її члени фахово підходять до минулого Івано-Франківська, активно його пропагують і відстоюють. Втім, як на мене, то освіченій людині інакше й не можна жити: щоб упевнено дивитися в майбутнє, потрібно знати своє минуле.

Довідка «Галичини»

Михайло Головатий, історик-краєзнавець, лауреат обласної премії ім. І. Вагилевича (2001), почесний працівник туризму (2003), заслужений працівник культури (2007), науковий редактор науково-редакційного відділу«Звід пам’яток історії та культури. Івано-Франківська область». Автор книжок «Етюди старого Станиславова» (2007) і «200 вулиць Івано-Франківська», співавтор ряду видань з історії та культури Івано-Франківська — «Франко—Станиславів» і понад 150 публікацій у центральній та обласній пресі.