Кажуть, що безвихідних ситуацій не буває. Але ця жінка вже не один рік перебуває в морально-психологічному стані безвиході, і їй самій — одинокій, «обдарованій» у свої 60 літ цілим букетом недуг, з мізерною пенсією — виходу з критичної життєвої ситуації не знайти. Лише від здатних зрозуміти оту людську безвихідь і простягнути їй руку для порятунку, від наділених почуттям справжнього милосердя може розраховувати Ольга Голубченко на допомогу. А поки що численні звертання жінки до посадовців вищого і нижчого рангу залишаються безрезультатними: мовляв, ми не винні, що у вас так склалося життя, вам зостається лише одне — чекати, поки підійде ваша черга...

Лукавлять автори відповідей Ользі Григорівні, бо йдеться про загальну чергу тих, хто перебуває на квартирному обліку в Івано-Франківському міськвиконкомі. А О. Голубченко в цьому довжелезному списку значиться під номером 6 853, який лише створює ілюзію щодо можливості поліпшення житлових умов пенсіонерки до кінця її життя.

Болючу гостроту ситуації для жінки підсилює те, що походить вона із Сумщини, а на Прикарпатті не має рідних, на підтримку яких могла б розраховувати у своїй сьогоднішній скруті. І особисте життя у неї, як то кажуть, не склалося. Хоч Ольга Григорівна  давно вже пов’язала свою долю з нашим краєм, але за ці понад три десятиліття не доробилась бодай до якогось нормального кутка для проживання.

Працювала вона контролером відділу технічного контролю на заводі «Позитрон», потім на радіозаводі. Але в 1986 році важко захворіла і мусила йти на операцію (причину своєї недуги пов’язує з радіаційним впливом чорнобильської катастрофи). Тож, аби мати після лікарні бодай сякий-такий догляд, Ольга поїхала на пару місяців до батьків у село на Сумщину. Якби ж то знала, чим обернеться для неї така відсутність на підприємстві. Повернулась до івано-Франківська, а на радіозаводі вже почали скорочувати штати і прийняти її назад на роботу відмовились. Хвороба перешкодила Ользі Григорівні вчасно оформити документи для того, щоби стати на квартирну чергу, а тепер ще й місце в заводському гуртожитку втратила.

Влаштувалась вона робітницею на підприємство УТОС із надією поселитися в його гуртожитку — звичайно, коли з’явиться така можливість. Бо ж винаймати житло у приватному секторі надто дороге задоволення для робітниці з невеликою зарплатою. І до слізних прохань О. Голубченко врешті начебто прислухались: поселили її в гуртожиток на вул. Петлюри, 19 (він тоді належав підприємству УТОС та хлібокомбінату, нині перебуває на балансі міськвиконкому), але не в придатну чи бодай пристосовану для проживання кімнату, а вѕ комору. Директор підприємства УТОС сказав жінці: «Усі місця зайняті інвалідами. Хочете — йдіть жити в ту комірчину. Для вас нічого ліпшого немає, адже ви не є інвалідом по зору».

Ольга Григорівна не мала альтернативи й погодилася з умовою, що це тимчасово, а якщо в гуртожитку звільниться кімната з вигодами, то її туди переселять. Та недарма кажуть, що немає нічого більш постійного, аніж тимчасове. Так і «застрягла» донині у цій колишній коморі на третьому поверсі О. Голубченко, яка віддала 14 років підприємству УТОС і через згортання його виробничої діяльності була звільнена з роботи за три роки до настання пенсійного віку. Для неї ця кімнатка площею менше 12 квадратних метрів, за яку платить ЖЕО як за «квартиру», водночас вітальня, спальня і кухня з електроплиткою на дві конфорки, але без водопровідного кранаѕ

Даруйте на слові, але для жінки тепер стало проблемою і де подіти помиї та продукти власної життєдіяльності. Після того, як житлову кімнату з прилеглим до неї загальним туалетом на першому поверсі, куди з третього спускалась недужа Ольга Григорівна, мешканцеві дозволили приватизувати. А щоби помити руки і набрати чистої води в чайник чи каструлю, вона ходить до сусідки на своєму поверсі, до помешкання якої підведено воду, але й та вже косо дивиться на неї: доки триватимуть ці «візити»? Вже не кажемо про те, що дітлахи, які мешкають з батьками в тому гуртожитку, на Ольгу Григорівну показують пальцями: «Тьотя з помиями...»

А, зважте, мучиться в цих нелюдських умовах жінка з деформуючим артрозом III ступеня колінних суглобів, ревматоїдним артритом, остеохондрозом, сколіозом. Через постійне нервове перенапруження додалися у неї виразка шлунка і хронічний холецистит, перебуває Ольга Григорівна на диспансерному обліку в ендокринолога, гастроентеролога та невропатолога. Отож вона зі своєю злиденною пенсією змушена бути вічним прохачем ще й стосовно матеріальної допомоги їй у придбанні необхідних ліків — благає про це керівників управління праці та соціального захисту населення МВК, депутатів міської ради. А якщо доведеться знову йти на операцію?..

Раніше батьки, хоча й жили далеко, старалися фінансово підтримати свою дочку, але ж повмирали і тепер в Ольги Григорівни не залишилося близьких родичів. Чиновники міськвиконкому, яким розповідає про своє скрутне становище, радять їй їхати на рідну Сумщину та й доживати віку в батьківській хаті. Але річ у тім, що стіни тієї старої сільської хати вже буквально валяться, а де їй взяти гроші на ремонт? Ще дехто пропонує, розуміючи ефемерність того, що № 6 853 у списку черговиків на квартиру колись перетвориться для жінки на ордер, — поселитися в будинку для перестарілих. На це вона теж не згодна: їй тільки 60. і не вірить у щирість авторів відповідей з міськвиконкому (на ньому все замикається, бо сюди пересилали для розгляду всі її листи з облдержадміністрації, Секретаріату, а тепер уже й Адміністрації Президента України), що для неї впродовж останніх років не можуть знайти місця в жодному з івано-франківських гуртожитків. Нехай би із загальними кухнею, душовою, туалетом, але щоб не виходила вона, як сьогодні,  зі свого помешкання з помийним відром, не знаючи, де подіти його вміст, з баняком у пошуках, де ж набрати чистої води. От і остання відповідь за підписом першого заступника міського голови Зіновія Фітеля, адресована водночас і Василеві Плавюку, першому заступникові голови ОДА, куди зверталась О. Голубченко, не вселяє оптимізму, майже дослівно повторюючи зміст попередніх: «В даний час міськвиконком через відсутність вільного до розподілу житла не має будь-якої реальної можливості та законних підстав розглядати питання позачергового надання повнометражного житла». А «стосовно надання житла в гуртожитках міста повідомляємо, що в даний час немає вільних кімнат, тому виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради не має можливості покращити Ваші житлові умови. Надалі питання заміни помешкання на аналогічне буде розглянуто при наявності вільного до розподілу житлового приміщення гуртожитського типу».

— У мене, — каже О. Голубченко, — вже не раз були і бачили ті нелюдські умови, в яких я мешкаю, комісії із ЖЕО-3, з міськжитлоуправління. Тож уже згідні дати мені дозвіл на приватизацію мого нежитлового приміщення. Але сама хіба можу переобладнати його на житлове? Я, самотня хвора пенсіонерка, не маю коштів для того, щоби підвести до своєї кімнатки водопровід і каналізацію. Та й чи можливо це з інженерного погляду? Тут потрібне око спеціаліста.

Знають про цю фінансову неспроможність жінки ті, хто мешкає в сусідніх приміщеннях гуртожитку і хотів би розширити свою житлоплощу за рахунок помешкання Ольги Григорівни. Їх би цілком влаштовував варіант, якби вона «кудись забралась» — на це їй уже не раз натякали. Аби «тьотя з помиями» не викликала насмішкок і глузувань у їхніх дітейѕ

І враз спіймав себе на моторошній думці: а може, і справді для багатьох мешканців того гуртожитку, як і для чиновників з мерії, було б ліпше, якби щодо самотньої хворої пенсіонерки втілився в життя відомий ще з часів сталінізму цинічний постулат: немає людини — немає і проблеми? Але ж, погодьтеся, нелюдський той постулат, як нелюдськими є і умови, в яких проживає О. Голубченко. Чому виявилась нікому не потрібною пенсіонерка з 30-річним трудовим стажем, яка віддавала державі і суспільству свої сили, фахові знання? Якщо влада вже роками розписується в своїй безпорадності щодо полегшення долі цієї хворої жінки, то, може, знайдуться добросерді люди, котрі допоможуть зробити для неї житлом у справжньому значенні цього слова комірчину, в якій вона тулиться вже вісім років?