Коли нас заливали зливи, а на сході України земля тріскалася від спеки, я отримала повідомлення електронною поштою: «Ну то коли пропонуєш єднатися? Я привезу тобі свого сонечка і хоч трошки вип’ю вашої водички! То як — лади?». І підпис: «Гліб». Ну звичайно, той самий милий Гліб, який по-дитинному шукав на Прикарпатті «справжньої України» (хто не забув торішньої публікації). Цього року я знову необачно запросила його в гості. І знову мені було соромно...

Гліб справді привіз до нас сонце — настала нестерпна спека. Я з піднесенням організувала поїздку в Карпати. Їхали в гори, «де холодніше», з ночівлею. Їхали як на свято.

За Микуличином почали уважно приглядатися, де могли б зупинити авто, розкласти намет на березі річки, посмажити шашлик. Гамірливо пригадували, як відпочивали торік, як чоловіки хотіли спати в річці. Та скільки кожен може пригадати веселого, якщо виїжджав компанією на природу!
Цього разу, однак, мої спогади будуть інакшимиѕ Нарешті ми знайшли хороший спуск до річки.

Те, що ми стільки кілометрів проїхали з Івано-Франківська в рідні Карпати, ще не означає, що можемо там відпочити. Вже стало колишнім гасло «Ліс — народне багатство». Тепер, щоб потрапити до карпатського лісу чи на берег річки, треба заплатити, щоб вам відкрили шлагбаум. Добре, заплатили. На обладнаному майданчику нас чекали. Та ні, не лісник і не працівник, котрий допоміг би розкласти намет, принести дров для багаття, подбати про безпечну стоянку авто.

Назустріч нам вийшов чоловік із зовнішністю опришка — не романтика, не чоловіка, що пішов до лісу, ховаючись від утисків панів та мріючи про соціальну справедливість. Ні, це був лісовий розбійник, котрий відразу заявив: «Я вас сюди не пущу! Зараз приїдуть «наші», ми тут будемо святкувати». «Наші» — це, як ми здогадалися,   лісники, котрим Україна доручила народні ліси і платить гроші за те, що вони їх садять, доглядають і бережуть. Я як людина старшого покоління наївно вірила, що ліси — це і моє багатство, якими я можу скористатися. Якщо не деревиною, котру дехто роками незаконно вирубує і підпільно продає, то хоча б тим, щоб інколи приїхати до того лісу і подихати його повітрям.

Галявина була велика. На ній могли б розміститися всі. Адже якось вживаються на південних пляжах відпочивальники, які лежать впритул і через яких переступають і навіть наступають на них. Я ще не зустрічала кримчанина, котрий розчепірив би руки посеред пляжу і кричав: «Не пущу! Це моє!».
Ми залишили авто на трасі і попри нього пройшли у віддалене місце такого чарівного карпатського куточка.

«Наші», десь чоловік з десять, були миролюбними, їли і пили так, що природи їм не треба було — вони її не бачили. А ми швиденько перекусили, зібрали «манатки» і поїхали до спекотного Івано-Франківська. Відчуття відпочинку на природі, спілкування з нею не було. Було відчуття бруду, котрий не могли змити ні бурхлива річка, ні душ.

Однак найболючішим для мене було не ставлення того гуцула, котрий «гостинно» запросив туристів, а висновок Гліба. Вдома він прокоментував подію так: «Я шокований! Це так круто! Ти така відважна! Ти не побоялася злого бандерівця! Добре що він хоч зброї не мав! А я злякався! А як їх у лісі багато і вони всі вийшли б, що тоді було б?»

— Якого бандерівця? Що ти вигадав! — не могла усвідомити я. — Це звичайний водій! Він не злий, а переляканий, щоб начальство не накричало на нього за те, що він когось пустив на галявину! Ось і вдавав із себе велике начальство, яке може вирішувати, чи можна нам там бути.

Однак продовжувати цю розмову, щось пояснювати чи переконувати східняка не хотілося. Швидше я хотіла, щоб мене переконали (правда, не знаю хто), що я не злодійка. Що можу відпочивати в рідних Карпатах. Що маю право на гідний відпочинок, можу за бажання приїхати і скупатися в річці, пожити в наметі. Що у цій такій маленькій справі не потрібно комусь пхати гроші в кишеню, когось просити пустити через його поле до лісу...

Якщо є території, на яких не можна відпочивати, то це повинно бути відомо всім. А то виходить, що скільки їдеш трасою, стільки навколо все огороджено, приватне. і де можна зробити привал, не знають не лише приїжджі, а й прикарпатці, особливо ті, що  час від часу вирушають до рідних Карпат. То нащо тоді так солодко співати про розвиток туризму в Карпатах?

І хто переконає мене, що Гліб удома, аби привернути увагу «крутих» друзів, радісно не похвалиться: «А я в Карпатах зустрічався зі злим бандерівцем! Він там живе у лісі! Але ми прорвалися і посмажили шашлики. Так було стрьомно!». І хто запевнить мене, що наступного разу я не помандрую до Болгарії чи Туреччини, а таки захочу і зможу  без проблем і нервів помилуватися красою тих місць, де я живу.